Мамо, прожени цю тьотю...

Ганна, мати Інни, стала вдовою ще замолоду, єдину доньку виховувала сама. Нічого їй не шкодувала, ні в чому не відмовляла. Здавалося, такій матері потрібно лише дякувати за все, та Інна виросла егоїсткою. Вимагала від неньки все більше і більше. Занепокоїлося серце Ганни. Адже донька почала пропускати уроки, на що нарікали вчителі, товаришувала із сумнівними компаніями, часто приходила додому напідпитку. Ледве закінчила десятирічку. Дівчина любила вільне, безтурботне життя, була вродливою. Могла бути щасливою. І прийшло те щастя до неї, та, виходить, випустила його з рук.

Не раз Інна приводила додому хлопців. Таких, як сама. Мати їх і бачити не хотіла, бувало, і з хати виганяла, бо ж розуміла, чого їм від її доньки треба. Та одного разу прийшла Інна додому із симпатичним солідним парубком. “Мамо, сказала вона, знайомся, це Вадим. Ми з ним вирішили одружитися”. Видно було, що парубок вихований, чемний, бо навіть почервонів від слів Інни. Глянула Ганна на нього і подумала: “Чи така йому потрібна дружина? Вона ж зіпсує йому життя”. Але сказати нічого не могла. Може, сподівалася, донька порозумнішає, коли вийде заміж за Вадима, який, як виявилося, був старшим за Інну на вісім років. Батьків хлопець втратив рано, виховувався у дитячих будинках, закінчив політехнічний інститут, працював інженером на заводі. Про такого зятя Ганна і мріяти не могла.

Жив Вадим у гуртожитку. Йому так хотілося сімейного затишку, якого він не мав ні у дитинстві, ні у дорослому житті. Тож коли познайомився на одній із вечірок з молодою вродливою дівчиною, а нею була Інна, яка так улесливо припадала до нього (бо ж досвід у цій справі мала), він згодом освідчився їй. Інна ніби й відповіла взаємністю, та в душі кохання до нього не мала. Але вийти заміж погодилася. Весілля не було, тільки вечірка, бо ж ніби відчувала Ганна, що це ненадовго. Після вечірки перебрався Вадим жити до Інни. Тещі зять сподобався, називав її мамою, сама Ганна була старша від нього всього на десять років. Хлопець був працьовитим, все робив по господарству, кохав свою дружину. Словом, не життя, а сімейна ідилія. Інна стала ніби зовсім іншою, мати раділа. Та коли донька народила первістка Олега, то взялася знову за старе. Інні швидко набридла одноманітність сімейного життя. З дитиною здебільшого сидів батько, а мати десь довго “затримувалася”. Вадим не знав про минуле дружини, бо коли теща сказала йому, щоб тримав Інну в руках, він, доброї душі людина, промовив: “Нехай, мамо, вона ще молода, хоче погуляти з подругами. Це у неї пройде”. Знала мати про її “подруг”, розуміла, чим це може скінчитися. І справді, її тривога була небезпідставною, бо коли маленькому Олегу виповнився рік, Інна заявила:

Не люблю я тебе, Вадиме, я покохала іншого. Що з тебе, інженера, візьмеш? А у Сашка є дві машини, вілла в Одесі. Він бізнесмен. Тільки тепер до мене прийшло справжнє щастя.

А як же синок? тільки й запитав Вадим.

А він хай залишається з тобою. Ти його хотів, то й виховуй. А я, сам знаєш, не бажала його народжувати, це ти мене переконав.

Ганна була приголомшена таким вчинком доньки. Як не намагалася уберегти її від непродуманого кроку, та не змогла. Через місяць Інна з Вадимом розлучилася, залишила його напризволяще із синочком… Навіть не попрощалася, не поцілувала крихітку. Малюк тягнувся до неї рученятами, ніби відчував розлуку, вперше промовив слово “мама”, та це не зворушило її черстве серце. Плакав Вадим, що і його дитині, як і йому самому, судилося бути сиротою, плакала мати Інни, а Інна мовчки спакувала валізу і вийшла за ріг будинку, де на неї з машиною уже чекав її бізнесмен. І поїхала за своїм щастям...

Та не спізнала його. Бо у бізнесменів своє життя. Жінки біля них не так уже й часто бувають щасливими: їм не вистачає уваги, кохання… Це все, здебільшого, дістається коханкам. Знала Інна, що є коханки і у її Сашка, не раз дорікала йому за це, але чоловік зухвало їй відповідав: “Не подобається можеш повертатися туди, звідки приїхала”. Сама ж десь піти на сторону не могла, боялася, бо ж Олександр одразу попередив її, чим це може закінчитися. То живучи з Вадимом, вона виробляла все, що заманеться. Три роки терпіла Інна, навіть додому не писала. Соромно було перед матір’ю. У пам’яті спливали слова неньки, сказані на прощання: “Знай, дочки віднині у мене нема. Можеш додому не повертатися!” Соромно було й перед Вадимом, якого так зрадила. Але чим далі, тим більше просилася душа додому. Хотілося впасти до ніг матері, Вадима та попросити у них пробачення, пригорнути до себе синочка і більше ніколи з ним не розлучатися. Коли ж Олександр таки прогнав Інну з дому назавжди, з такими думками і ступила на рідне подвір’я. На порозі сиділа мати, а біля неї гралося двоє дітей, схожих, як дві краплі води. Дивилася Інна на них з відкритим ротом і нічого не могла втямити.

Чий то, мамо? вказала на меншого хлопчика.

То наші діти. Ти залишила двох сиріт: сина і чоловіка. А ми з Вадимом одружилися.

Від такої звістки Інна ледь не впала. Глянула на свого Олежка, підійшла до нього, та хлопчик побіг до Ганни, притулився до неї і промовив: “Мамо, прожени цю тьотю”. Гірко заридала Інна і сама пішла з двору, зрозуміла, що сюди їй більше дороги немає. Матері та Вадима не засуджувала. Розуміла, що пішли вони на такий крок заради її сина, якого вона народила і залишила. Їх бог благословив, а їй прощення не буде…