“Є суд людський і є Суд Божий -- на все свій час”

Наприкінці робочого дня 22 серпня 2012 року, ­ розповідає Іраїда ВАЩИШИНА, ­ я йшла додому вулицею Мірющенка. Перед тим, як перетнути нерегульований перехід, подивилася наліво, затим ­ направо ­ машин не було. З лівої сторони стояв темносірий автомобіль, водій якого, помітивши мене, махав рукою, показуючи, що можна йти. Коли до кінця зебри залишалося один­два кроки, повернула направо голову ­ й побачила жовтий “москвич”, ще подумала: такий, як у мого батька. Це останнє, що я встиг­ла запам’ятати до того, як мене збило це авто.

До тями прийшла в центральній міській лікарні, де провела більше чотирьох місяців, заново вчилася ходити. Якби не допомога колективу лікарні, родичів та друзів ­ невідомо, чи впоралася б я з бідою самостійно. Отримані внаслідок ДТП тяжкі тілесні ушкодження ­ закритий перелом обох гілок лонних кісток зліва зі зміщенням, перелом сідничної кістки та крижової кістки справа, забійна рана голови ­ вважаються найскладнішими в травматології. Окрім того, в мене був внутрішній крововилив, через що мені робили операцію, та ще й до цього часу в мене травмована права рука. Були також і урологічні проблеми.

У стаціонарі пробула з 22 серпня по 5 жовтня 2012 року, згодом ­ ще певний час. У підсумку лікарняний закрили лише наприкінці грудня, тому на роботу вийшла вже після Різдва. Звичайно, найважчими для мене були перші місяці після ДТП, адже живу без чоловіка, на утриманні ще й 15­річний син­інвалід, а я прикута до ліжка і тому не можу виконувати домашню роботу. Доглядати мене могла тільки донька, адже моїй мамі 76 років, а батькові ­ 80, і то він помер у квітні.

Скажу відверто, ситуація, в якій я тоді перебувала, була досить складною в матеріальному і моральному плані. Проте виявляється, є чоловіки, які вважають, що жінки, яких вони ледь не відправили на той світ, міцніші за них.

Водій, який мене збив, Ярослав Васильович Кость, приходив до мене в палату, розповідав, який він бідний та нещасний. Таким чином, намагався викликати співчуття. Казав, що інвалід другої групи, що в нього катаракта і глаукома, а тому він мене не бачив. Це можуть підтвердити люди, які зі мною лежали в лікарні.

Приходив і слідчий ­ майор міліції Павло Павлович Луцюк, якого більше цікавило, чому я, за 15 хвилин(!!!) до кінця робочого дня, не була на робочому місці. Схоже, цю обставину він якраз і вважав головною причиною не моєї біди, а неприємностей водія Костя.

Можливо, винуватець ДТП, із міркувань християнського милосердя, надав би мені і більшу матеріальну допомогу на лікування, аніж тисяча гривень, які він вручив у приймальному відділенні моїм родичам. Але, напевне, досвідчені люди підказали колишньому сантехніку облдержадміністрації: “Раз дасиш жертві ДТП ­ все життя будеш давати, а дасиш один раз, кому треба, ­ на все життя відмажуть”.

Але хотіла б застерегти: побійтеся Бога, ті, що дають, і ті, що беруть! Є суд людський і є Суд Божий ­ на все свій час.

Від редакції

Цей лист ­ крик душі простої громадянки, яку повинен захистити ЗАКОН. Про торжество права і справедливості ми обов’язково сповістимо наших читачів.