Кубанська козачка

Проте життя Марини Ладиніної було зовсім не казковим. Це було реальне, важке, а часом навіть трагічне життя. Дотепер залишається загадкою, звідки у цієї дівчинки, чиї батьки не мали ні освіти, ні елементарної людської культури, тяга до читання, музики, танців. Уже тоді Марина хотіла не просто пізнавати світ, а і передавати свої знання. Її першими учнями стали молодші брати і сестри. У місті Ачинську вона закінчила 9­й клас з педагогічним нахилом, і вже у п’ятнадцять з половиною років стала сільською вчителькою початкових класів. Діти любили свою вчительку і пишалися нею. Адже вона брала участь у художній самодіяльності та грала в спектаклях, які ставилися на сцені Народного будинку. Учителька і актриса ­ дещо несподіване поєднання, але для Ладиніної ­ абсолютно органічне. Адже гарний учитель обов’язково повинен бути хоч трошки актором, а талановитий актор ­ учителем. Не випадково ж ми хочемо бути схожими на своїх кумирів, як і на першу вчительку в дитинстві.

Сільська вчителька Марина Ладиніна зробила сміливий, навіть ризикований хід ­ і виграла! Без зв’язків, протекції, грошей, маючи за плечима лише важке дитинство і невеликий учительський досвід, вона їде до Москви та вступає до теат­рального інституту. З першої спроби, легко, вільно, та ще й з поміткою в екзаменаційному листі ­ “Особливо обдарована”! Нею захоплюється Костянтин Станіславський, її починають знімати у кіно. А після закінчення ВНЗ Марина працює в Московському Художньому академічному театрі. Ось такий зоряний старт!

Але життя, як відомо, штука нерівна, і Марина Ладиніна незабаром зіткнулася зі своєю першою дорослою проблемою. На початку 1930­х років у Москві один за іншим закриваються театри. Марина підписала договір з режисером Юрієм Завадським, який організував на базі МХАТу нову студію для поїздки до Ростова. У день від’їзду її арештували. Студія виїхала без неї. Ладиніна згадує: “Усякі бувають ситуації у житті. Окрема людина може сама покалічити собі життя. А тут епоха спотворювала мозок і життя цілого величезного народу”.

Марина залишилася без роботи і без грошей. Прала, прибирала по найму і вірила у свій шанс. Він з’явився несподівано і перевернув її життя. Їй зуст­рівся молодий, талановитий, блискучий режисер Іван Пир’єв. Пропозицію Ладиніній він зробив у перший день знайомства, і вона, не розмірковуючи, погодилася. До життя Марини разом із любов’ю увійшли слава та успіх. Вона стала не просто дружиною, а музою талановитого режисера.

У його картинах вона грала головні ролі. Усі її героїні ­ прос­ті, близькі й зрозумілі народу жінки. З усмішкою Ладиніна входила в життя своїх сучасників в образі свинарки, співачки, трактористки. Артистка “позичала” глядачам ніби саму себе, свою теплоту, щирість, доброту. Ставши всенародною улюбленицею, у душі вона залишалася сільською вчителькою. Це підкуповувало, ріднило її з глядачами, дозволяло завжди, у будь­якій ролі залишатися самою собою.

Критики стверджують, що саме це і є мистецтво Ладиніної: вміння залишити відстань між екранним образом і собою. Уміння грати, ніби трохи жартуючи над собою, над героїнею, над глядачем. У результаті кожний вірив, що життя, яке грала Ладиніна, і є справжнє, правильне, бажане життя. Після виходу в 1949 році фільму “Кубанские казаки”, де вона зіграла роль голови колгоспу Галини Пересвітової, Ладиніна одержала тисячі листів.

Особливо за­пам’ятався один, від учня 6­го класу міста Баку. Хлопчик звертався до неї, як до голови колгоспу, і просив прийняти його на роботу. “Мені сподобалося те колгоспне життя, в якому ви живете. Я хочу до вашого колгоспу”. Важко сказати, це був акторський успіх чи педагогічний. Адже знайти стежину до серця дитини дано небагатьом акторам, навіть дуже талановитим. І щонайменшу фальш, амбітність, брехню дитина відчує одразу.

Цікаве порівняння Марини Ладиніної і Любові Орлової. Насправді це були дві яскраві, неповторні, рівновеликі зірки. Але Орлова, навіть у ролі листоноші, завжди залишалася аристократичною пані, Ладиніна ж грала, як сама одного разу з гірким гумором зізналася, ­ “процеси сільського господарства”. Наряди, зачіски, всі ці “дамські штучки”, як і “дамські інтриги”, були чужі Ладиніній. Проте вона була єдиною радянською актрисою, що отримала п’ять сталінських премій. Кажуть, вона дуже подобалася Сталіну. Але Марина не прагнула з’явитися “перед царськими очима”. Тим більше, Сталіна вона ненавиділа, і навіть після його смерті довго не могла повірити, що тирана більше немає, що не треба боятися нічних дзвінків і тримати напоготові чемодан з речами на випадок арешту.

Проте у ці роки, коли не стало Сталіна, і величезна країна зітхнула вільно, суспільне життя відступило для Марини Ладиніної на другий план. Тому що знову з’явилася особиста проблема.

У 1954 р. на екрани вийшов черговий фільм Івана Пир’єва “Испытание верности”. Складну роль героїні, яку залишив чоловік, Марина Ладиніна зіграла блискуче. Але мало хто тоді знав, що грала вона не стільки роль, скільки своє власне життя. На зйомках фільму Пир’єв познайомився з молодою актрисою. Велелюбний, темпераментний, він, як свого часу з Мариною, з головою кидається у новий роман, який закінчується одруженням. Марина залишається одна, і це був не просто кінець шлюбу, це був кінець кар’єри суперзірки радянського кіно.

Після розлучення з Пир’євим її перестали запрошувати в кіно. Вона не знімалася більше сорока років. Про неї не писали, у неї не брали інтерв’ю. Про неї забули. Багато хто б зламався у такій ситуації. Багато хто, але не Марина. З інтерв’ю Марини Ладиніної: “Що мене рятувало в житті? Перш за все, моє почуття гумору. Коли мені бувало особливо важко, я говорила собі: “А ти думала, що з тобою цього відбутися не може?”. Навіть у найважчі періоди мого життя я не вдавалася у відчай. Раніше в ходу був такий афоризм: “Гірше, здається, бути не може, а дивишся ­ завтра ще гірше”.

Були особливо важкі останні роки ­ хвороба, травми, злидні, забуття. Вона так і постарішала, чекаючи телефонного дзвінка. Згадали про Ладиніну, коли їй виповнилося 90. Заголовки зарябіли захопленими епітетами: “Найзнаменитіша кубанська козачка”, “Велика Глаша”, “Радянська суперзірка”, “Жива легенда”. У Будинку кіно їй вручили премію “Ніка” в номінації “За честь і гідність”. Це був її останній “вихід у світ”.

Померла Марина Ладиніна на 95­му році життя. Пішла знаменитою і невідомою, адже справжнього діапазону її акторського дарування не пізнав ніхто. “Я люблю життя, і мені все шалено цікаво, ­ сказала вона якось незадовго до смерті, ­ я дотепер вирішую, що таке краса, любов, добро, зло, заздрість. Пізнання життя для мене ­ нескінченне”.

Дивно, але факт. Після смерті ім’я Ладиніної знову вийшло з тіні. Усі раптом кинулися згадувати, яка це була актриса, і яке життя вона прожила. Відхід ­ завжди привід для спогадів та осмислення долі. Велике ж, як відомо, бачиться на відстані. Сьогодні вислови Ладиніної цитують і захоплено повторюють, збираючи їх по крупинках з її нечисленних інтерв’ю, аналізуючи її міркування про скромність, популярність, життєве призначення.

Одного разу Марина Олексіївна зізналася: “Я вчилася у кожної людини, з якою спілкувалася, ­ це були мої університети”. І справді, вона вчилася мистецтву виживати у своєму суворому дитинстві, вчилася щирості й безпосередності у своїх учнів у сільській школі, вчилася акторській майстерності у своїх знаменитих сучасників, вчилася витримувати випробування гучною славою і жорстоким забуттям. Вона перенесла з минулого у наш час ті цінності, які підкріплювала своїм мистецтвом. Тому, що не буває “старого” кіно, як і старих часів. Усі часи однакові, просто люди, які в них живуть, або залишаються в історії, або ні. Марина Ладиніна залишилася, і не тільки ми, але і багато поколінь наших нащадків захоплюватимуться її талантом та її особистістю.