Вчителька моя

Здавалося б, як можна поєднати ці дві дати? А ось як.

Пливла собі людина на кораблі життя: гарному, розкішному, з барвами, сонцем, квітами, зеленню, з безмежним краєвидом. Вона все те не купувала ­ Бог їй це дарував, хоча вона, можливо, й не могла належно оцінити ті дарунки.

Та раптом чорна хвиля вихопила її і кинула за борт життя, у холодну, чорну, неспокійну воду. І довго їй тепер доведеться борсатися, аби не втопитися, аби випливти на спокійну й теплу течію і пливти по ній, доки вистачить сил. Пливти тепер уже без кольорів, без краєвидів, без сонця, без стежки під ногами, без зірок над головою, без будь­яких орієнтирів, без виразу обличчя рідних, близьких, знайомих, друзів, дітей... Так­так, дітей. "Доню, а якого кольору в тебе очі? А у Дмитрика? Який у тебе колір волосся? А у нього? А чи в тата посивіло волосся? А вже стемніло надворі? А тепер світить сонце чи хмарно? Це підручник з історії чи з педагогіки? А втім, іди до школи, скажи мені, де потрібно прибрати, і я все зроблю сама...". Ось так. Рятують лише дотик та відчуття, а ще ­ велика сила волі та наснага до життя...

А якщо ця людина була вчителем… Багато років жила в колективі, між дітьми, щодня бачила їхні очі, вдивлялася в личка ­ сумні чи веселі, вкладала всю душу і сили в них. А тепер? Забута, покинута, як говорять, "фізичний потенціал" вичерпався.

На жаль, держава теж не особливо переймається проб­лемами вчителів­інвалідів. Як мовиться, "перекинули" з освіти в соціальний захист ­ і живи собі, як знаєш. Пенсія вчителя­інваліда нижча ніж стипендія у першокурсника. Вчитель­початківець отримує оздоровчі, вчитель­інвалід із 20­річним стажем їх не має ­ йому не належить...

Пенсія низька, бо була низькою зарплата. А хіба ж учитель призначав собі ту зарплату? І хіба не варто перерахувати пенсію відповідно до рівня зарплат сьогоднішніх?

Жоден відділ освіти не має статистики, скільки є вчителів­інвалідів першої групи по зору. І в Україні такої статистики теж немає. Людина, яка доглядає інваліда першої групи, отримує досить малу суму на місяць, і при цьому не повинна ніде навчатися і працювати, а жити на пенсію все того ж інваліда.

Влаштуватися на роботу в школі вчителю­інваліду першої групи по зору неможливо, хоча, за законом, він має право на працю із зрячим секретарем. Адже його розумовий потенціал не вичерпався...

Діти інвалідів ­ це особ­лива категорія дітей. Лише уявіть собі: вдома лежить хвора мама, біля якої цілу ніч просиділа дитина. Вранці йти до школи, хто їй приготує сніданок? А часто в хаті й шматка хліба немає, вся пенсія йде на найнеобхідніші ліки. І в школі така дитина не отримує безкош­товних обідів, адже мамина пенсія ­ 900 гривень. Якщо поділити на двох, виходить 450, а це вже не межа малозабезпеченості...

Хочу, щоб почули мене в уряді, в міністерствах, у відділах освіти: не залишайте вчителів­інвалідів сам на сам з їхніми проблемами, не віддавайте лише на опіку соціальних служб. Адже вони віддали школі, дітям своє здоров’я, свій хист, свій талант. Навпаки, їх треба заохочувати до виховання молоді, адже за їхніми плечима ­ знання та досвід.

А вчителям­інвалідам скажу: “Не замикайтеся в собі, спілкуйтесь, створюйте громадські організації. Людина з вадами зору не приречена ­ вона може жити повноцінним життям!”.