Раїса ХАВРУК: “Ми живемо не тільки заради грошей”

“Початок 90-х років згадую, як золоті часи - прибуткові та романтичні”

- Раїсо Олександрівно, мій журналістський досвід багатий на зустрічі з людьми, які вийшли з народних низів, але, тим не менше, досягли високих професійних здобутків. Секрет їх життєвого успіху та самодостатності, думаю, треба шукати в їхньому дитинстві. З цього і почнемо нашу розмову.

- Народилася я в дуже чарівному історичному місці - селі Підзамче Радивилівського району Рівненської області, за 10 кілометрів від Почаєва. До 1939 року ця територія, як і вся Волинь, входила до складу Польщі. Моя мама, Євгенія Кирилівна Казмірук (1932 року народження), була четвертою донькою в сім’ї. Вона з великим захопленням розповідала про місцевих панянок - вони такі рукодільниці, навчили її в’язати, а вишивати-то ми всі вміли. Які ж то українці, що не вміють вишивати.

У нашій родині я наймолодша, брат Віктор старший від мене на 12 років, а сестра Галя - на 10. Коли мені виповнилося п’ять років, помер батько. Звісно, про вищу освіту я могла тільки мріяти. Закінчила текстильний технікум і відразу пішла працювати, бо ж не було грошей. Зароб­ляла тоді на льонокомбінаті 240 рублів - для мене це були великі гроші. Робота давалася легко, адже виросла в сім’ї трудоголіків.

- На початку 90-х, коли Україна стала незалежною державою, з’явився попит на підприємливих людей, які усвідомили, що інакше не зможуть забезпечувати себе та свої сім'ї. Що посприяло тому, що Ви стали однією з них?

- Моя мама працювала продавцем у сільській споживчій кооперації. Вона хоч і була четвертою дитиною у сім’ї, але вивчилася в Рівному на бухгалтера. Тож підприємницький хист мені передався з материнським молоком. Мама мені казала: “Краще в Рівному пий чай, чим у селі будеш їсти сало”. Вона в житті не мала ні золотого колечка, ні золотих сережок. Заради пенсії пішла працювати в колгосп, але все одно далі Рівного нікуди не їздила. Хоча була передовицею в колгоспі, можна було і путівку взяти, та в неї не було такого бажання. Заробивши перші гроші, я повезла її в санаторій. Для мами рідна земля, рідна хата, рідні діти - це все. За що не береться - завжди в неї все ладиться.

На льонокомбінаті ж пішла в декретну відпустку, а назад туди в 1993-му вже не повернулася - подалась, ще будучи в декреті, на заробітки до Польщі. Поїхала до поляків на малину, подивилася, як вони це все роблять. Повернулася додому й кажу: “Мамо, ну яка в них полуниця, смородина - це ж бізнес!”. Моя бабуся 30 років тому мала цілу поляну смородини. Ні в кого не було смородини, а в неї така ділянка - 10 на 10, такий квадрат. Усі люди із сусідніх сіл приїжджали - оце тобі кущ, оце ти відро нарвав, оце стільки заплати.

Отже, підприємницький талант у мене від матері й бабусі. В Польщі я зрозуміла, що це таке бути власницею, хазяйкою. Взагалі, для мого характеру не підходить працювати на когось. Мені більше подобається і самій заробить, і людям заплатить. Початок 90-х років згадую, як золоті часи, по-своєму важкі, але прибуткові та романтичні. Особливо великих статків не нажила, але фундамент для розвитку бізнесу був закладений тоді.

Коли вже декретна відпустка закінчувалася, я позичаю гроші, купую машину та їду в Польщу за овочами і фруктами. Для мене був кайф, коли я приїхала до поляка, в якого працювала заробітчанкою. Тоді він мене принижував, а зараз не знав, як мені догодить. І вже мене просить: візьми в мене товар, ти ж знаєш, де я живу, приїдь на місце! Так я показала полякам, що я можу, так на польських фруктах піднявся мій бізнес. Звісно, на продуктах легше заробить, ніж на одягові чи взутті, адже їсти треба кожен день.

“Роздріб - це постійний ризик конфліктів

людини із людиною - продавця з покупцем”

- І Ви зайнялися організацією роздрібної торгівлі продуктами…

- Так, я вирішила створити мережу продуктових магазинів, набула першого досвіду, який не завжди мене радував. Боляче на душі, коли бачиш, що бізнес не йде. Люди того не цінять, що ти їм в їхньому кварталі робиш, який це важкий труд - усе зробить правильно і зручно для покупців. Значно простіше займатися гуртовими поставками: тут і більше заробиш, ніж у роздрібній торгівлі. Що таке роздріб? Це не тільки задоволення від того, що кожного дня радуєш покупців смачними вітчизняними продуктами, але і постійний ризик конфліктів людини з людиною - продавця з покупцем. Працювати, постійно контактуючи з людьми, в умовах, коли клієнт завжди правий, - це, звичайно, набагато важче.

- …І неможливо, якщо професійно не вдосконалюватися.

- Звичайно, я заочно закінчила Харківський національний економічний університет, здобула вищу бухгалтерську освіту. Їздила на різні семінари з організації ефективного бізнесу та психологічні тренінги, де навчалась і спілкуванню з людьми, і вмінню керувати персоналом.

- У промзоні у Вас, напевне, менше конкурентів, ніж у центральній частині міста?

- Вистачає, але вони такі тихенькі. Он поряд “палаточники” при дорозі стоять - у них що, ліцензії є на алкоголь, на все? Але ж дружимо з ними - кожен виживає, як може. Ці дрібні конкуренти кажуть: “Ти - магнат, ти ж не стоїш, не працюєш…”. Хоча я плачу зарплату людям, і податки, але ж це якось більш достойно. Ми живемо не тільки заради грошей. А ще для того, аби бути особистістю, аби з твоєю думкою рахувалися. Щоб людям було цікаво з тобою розмовляти: може, щось порадити людині треба у виробничих питаннях або в особистому житті.

“За гороскопом, людина, в імені якої є буква “Р”, ніколи нікому не буде винна гроші”

- Ваш чоловік, думаю, не тільки опора в бізнесі, а й у сім’ї.

- Юра - це моє перше кохання зі школи. Він пішов в армію служить, але я його не проводжала, бо ще була надто юна. Ми просто були знайомі, разом хрестили. В одну школу ходили два роки разом, тож і я його знала, і він мені подобався. Після повернення з армії Юра мені каже: у мене є наречена, подружка в Москві. А я говорю: а у мене є в Рівному. Та, мабуть, між нами сталося, як кажуть, коротке замикання. У нього дочка - і він розлучився, у мене дочка - і я розлучилася. Юра взяв у мене телефончик, подзвонив, приїхав, подивився… Так ми два роки просто їздили один до одного. То він до мене на Новий рік, то я до нього на травневі свята. Катя вже була доросла - 17 років, то я залишала її одну спокійно.

Так ми поїздили-поїздили - і я завагітніла, треба було визначатися. Вирішили, що поїду родити в Москву, що будемо жити в російській столиці. Але подивились на ті московські пробки, що там півдня проходить в машинах, і вирішили, що краще жити тут, у Рівному.

- Найбільші для Вас цінності в житті.

- Сім’я, діти і внуки. Життя проходить, уже у мене Катя виросла так, що я вся була в роботі. Скільки дочка мені докоряла, що я постійно у відрядженнях, то тим, то тим зайнята. З ранку вона проснулась - я на роботі, а ввечері вона заснула - мене ще нема. Та цього вже досить, треба за чотирирічним синочком дивитися - я його родила в 38 років. Не хоче він у садочок, то я і рада - сама хочу з ним спілкуватися. А тим більше, з внучкою - п’ятимісячною Євою. Ми були шоковані, дізнавшись, що Катя вагітна, а зараз безмежно раді, що маємо таку чудову внучку. От тільки синочок ревнує мене до неї...

- Як Вашого синочка звати?

- Андрійко.

- То можна було й Адамом назвати.

- Адам - не актуальне, хоча й на “А”. Я ж хотіла назвати синочка на “А”, тому що ця буква - перша в алфавіті. Я хочу його виховати справжнім чоловіком - першим у навчанні, в бізнесі і в своїх захоп­леннях. А ще є таке свято - Андрія. Чи в день народження хтось згадає, а на Андрія обов’язково подзвонить і привітає. На той час у мене були і в Харкові, і у Львові друзі Андрії - хороші бізнесмени. Так, львівського Андрія за кума взяла. А ще в одного кума Андрія - так співпало - день народження в один день з моїм Андрійком. До речі, я люблю свою букву “Р”. За гороскопом, людина, в імені якої є буква “Р” (а тим більше, вона у мене перша), ніколи нікому не буде винна гроші, тобто це - людина слова.

- Ваше життєве кредо.

- Бачу мету - не бачу перешкод!

- І наостанок нашої розмови: як стати успішною в українському бізнесі і в сім’ї, та чи це можливо поєднати?

- У кожного своє розуміння щастя. Можна побудувати сім’ю, а тоді починати займатися своєю справою, а можна спочатку відкрити і розвивати власну справу, а потім уже створювати сім’ю. Все можна встигнути, якщо дуже захотіти, якщо менше спати. Хто рано встає, тому Бог дає.