Рівненський “Доктор Пі”

Для впевнених у невинності пана Гончарова оприлюднюємо лист Президента Національної академії педагогічних наук В.Г. Кременя від 11.12.2013 р.

№ 2­7/352, в якому він відхрещується від “академічного колеги” Гончарова: “…у травні 1993 року конкурс на проведення виборів членів­кореспондентів НАПН України не оголошувався”. Крім того, В.Г. Кремень запевнив, що “серед обраних членів­кореспондентів НАПН України в інші періоди Гончарова Станіслава Михайловича немає”.

Також пропонуємо звернути увагу на другий абзац пункту 16 Статуту Національної академії педагогічних наук: “Дійсними членами та членами­кореспондентами обираються доктори наук з відповідних спеціальностей”.

Спитаєте, навіщо Гончарову потрібен був атестат члена­кореспондента АПН України? Вся справа в тому, що “меліоратор­експериментатор” на педагогічній ниві ще в січні 1990 року створив науково­педагогічну лабораторію “Пошук”, основною метою якої був пошук спонсорських коштів на її функціонування: адже коштів, наданих лабораторії Мінвузом УРСР, науково­дослідним сектором УІІВГ та ЦНТТМ “Будівельник” катастрофічно не вистачало на підготовку “педагогів міжнародного класу”. А з високим статусом “члена­кореспондента АПН” Гончаров міг “ногою” відкривати двері керівників підприємств, яким незручно було відмовити у фінансуванні педагогічних експериментів “учня” академіка В.Ф. Шаталова (світила педагогічної науки в радянські часи ­ І.П.).

Оскільки світ не без добрих людей, то на хвилі горбачовської перебудови “комерціалізація” педагогічної науки “членкором” Гончаровим набирала обертів. У першому наборі у “школу педагогічної майстерності Гончарова” на одне місце претендувало п’ять (!) чоловік. Знайшлися і місцеві спонсори, які уклали з її науковим керівником “угоди” на підготовку “педагогів міжнародного класу”: ви нам “держзамовлення” ­ ми вам десять тисяч карбованців (ціна двох автівок “Жигулі”). Як казав Михайло Сергійович Горбачов, “процес пішов”. І тільки розвал Радянського Союзу зірвав задум Гончарова створити на базі науково­педагогічної лабораторії “Пошук” факультет перепідготовки педагогічних кадрів Мінвузу УРСР, і цим врятував українську педагогічну науку від повного занепаду.

“Крах імперії” врятував, безумовно, від банкрутства Мінвуз республіки, який, за визначенням інститутської багатотиражки “Трибуна студента”, на той час “став уже своєрідним спонсором гончаровських задумів”. А здобуття Україною незалежності врятувало від “братовбивчої війни” за кращих випускників “школи педагогічної майстерності Гончарова” її спонсорів, зомбованих його “академічним” талантом. Про цей випадок читаємо в “Трибуні студента” від 19 березня 1991 року: “А за одного випускника (школи ­ І.П.), та ще після короткої характеристики Гончарова, “покупці” замало не побилися”.

Про вимогливість “академіка” Гончарова до якості підготовки педагогічних кадрів свідчить такий факт: сито тестування в його лабораторії проходив тільки кожен п’ятий викладач інституту. Можна тільки дякувати Богу, що решту не звільнили через профнепридатність. Гордістю Станіслава Михайловича була перша студентська експериментальна група. Ця академічна група жила віртуальним життям будівельно­монтажного управління. Тут, як розповідає “Трибуна студента” (19 березня 1991 року), були не тільки виробничі підрозділи, а й партком, профком, комітет комсомолу, осередки НРУ, товариства української мови і навіть свій страйком.

Результат такого “політичного консенсусу” можна вітати. “У групі, ­ пише журналістка І. Омелянчук (нині заслужений журналіст України, власкор “Урядового кур’єра” ­ І.П.), ­ зібралися люди різних поглядів і переконань, які, проте, не відбивались на їх навчанні. І що не заважало всім вчитися професіоналізму у комуніста Гончарова”. Залишається лише додати, що в незалежній Україні комуніст Гончаров вигідно для себе конвертував квиток члена КПРС у підроблений атестат члена­кореспондента Академії педагогічних наук України. Чому меліоратор Станіслав Гончаров вибрав саме педагогічну науку, неважко здогадатися: був упевнений, що посіяне “розумне, добре, вічне” не виросте без його меліоративного досвіду.

Треба віддати належне інституту: не всі спішили впровад­жувати в навчальний процес новаторські досягнення псевдонауковця Гончарова. На запитання кореспондента “Трибуни студента”, чому у “воднику” повільно впроваджуються його “унікальні наукові технології з підготовки педагогів міжнародного класу”, їх автор скромно відповів: “Чоботар ходить без чобіт”. Важко повірити, що Станіслав Гончаров ­ “майстер академічного доїння” Мінвузу УРСР і численних спонсорів ­ не заробив навіть на чоботи.