Щоб мертве зробити живим

- Уся моя родина із Рівного. Тут і я народився, навчався у Рівненській гуманітарній гімназії (колишня школа № 7), закінчив Інститут культури РДГУ. Мої батьки - актори. Вони постійно брали мене із собою на різноманітні вистави, зокрема, лялькові, тому любов до театру з’явилася у мене іще з дитинства.

- Ти працюєш і в драматичному, і в ляльковому театрах. Який із них тобі найближчий?

- Я не можу сказати, що грати у п’єсах мені подобається менше, аніж робити лялькові вистави. Запитайте в актора, що йому подобається більше - співати, чи розповідати вірші? Я не розділяю ці два заняття. Працюю там, де є робота. Зараз, скажімо, у драмтеатрі відпустка, тому я весь час присвячую роботі в ляльковому театрі.

- Як відомо, ви робите не лише вистави для дітей.

- Так, у нас є достатньо концертних програм для дорослих. Найсвіжіша із них: “Актор і лялька: “Щоб мертве зробити живим”. Ця програма досить різнопланова, включає сценки із життя, переважно комічного характеру, є своєрідним відображенням дійсності. Але повірте, діти залюбки приходять подивитися ці вистави. І коли вони, відкривши свої ротики, уважно спостерігають за дійством, ми розуміємо, що вистава вийшла вдала.

- Однією із перших ляльок на Русі був Петрушка, набагато пізніше з’явилися лялькові театри, де здійснювали постановки дитячих казок і т.д. Чим відрізняється від своїх попередників сучасна лялька і що нового з’явилося у сучасних лялькових виставах?

- Дійсно, історія ляльки дуже давня. Вважається, що коли перша на світі дитина взяла якийсь предмет - будь-що: гілку, паличку, камінчик і почала гратися ним, колисати - це і була перша на світі лялька. Тобто, гратися та імпровізувати можна із будь-якими предметами, все залежить від того, яке ми цьому предметові надаємо значення. Взагалі, у кожній країні є своя унікальна історія виникнення і розвитку ляльки. У нас був Петрушка, який одягався на руку і “вмів” битися, хапатися за голову і т.д., а, наприклад, на Сході - в Індії, Китаї, Японії були іграшки, які могли показувати складні танці, бої і навіть відтинання шаблею голови! Для сучасного театру ляльок властиве застосування різноманітних світлових спецефектів, геометричних фігур, графіки та багато іншого. Можна сказати, що вистава стає більш видовищною.

- Чого не можна допускати в сучасних лялькових виставах?

- Насилля, неправди... Пам’ятаєте, той самий Петрушка постійно бився зі своїм антиподом і всім було смішно... Не треба використовувати удари заради ударів, сміятися над трагічним. Краще усе показувати таким чином, щоб діти розуміли, чого саме робити не варто.

- Про що ти мрієш?

- Скажу чесно, про особисту славу я не мрію, хоча думав про це. Можливо тому, що я не хочу створювати продукт масової культури. Я хочу, щоб театр став ближчим до свого глядача. Щоб глядач і актор разом переживали спільні емоції десь на внутрішньому рівні.

- Хіба у нас багато глядачів, які так глибоко можуть оцінити гру акторів?

- У нас дійсно небагато людей, які добре розуміються на класиці, античній літературі чи грецькій міфології, але не треба думати, що людина, яка чогось не знає, не може оцінити гру та відрізнити щирість від фальші. До того ж, більшість людей таки здатні відчувати і переживати. А викликати такі емоції у них може лише талановита акторська гра.

- “Талановитий” - це який?

- Про це можна довго дискутувати. Мені здається, що талант десь трохи межує із фанатичністю та одержимістю. Може, хтось це вважає “схибленістю”, але справжній актор іноді повинен реально переживати певні стани - самотність, радість, горе - аби потім їх щиро передати глядачеві.

- А як ти працюєш над собою і яку роль ти мрієш зіграти?

- Я намагаюся спростерігати за людьми, їхніми емоціями, вчинками, настроями, поведінкою. Читаю багато. Це справді дуже розвиває. Думки авторів дають можливість багато чого зрозуміти. А ще я постійно перебуваю у пошуку... Щодо ролі. Я завжди вважав себе комедійним актором. Зараз хочу спробувати себе в інших амплуа. Хотілося б навіть маленьку другорядну роль зіграти так, щоб вона була яскравою і запам’яталася глядачеві.