ПАМ’ЯТНИК, ЯКИЙ ЩЕ ПОСТАНЕ

Однак роки української Незалежності та наявні у Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному матеріали сьогодні дають змогу воскресити істину.

...То було в розпалі літа 1941­го року і в розпалі війни, яка покотила фронт у напрямку до Дніпра і за Дніпро. У скверику навпроти мальовничого дубенського замку стояло троє чоловіків ­ один старший і двоє молодших. Молодші говорили про те, як то було б доладно, коли б саме тут, на цьому високому місці стояв пам’ятник Тарасові Шевченку.

Один із молодших запально мовив:

­ Ви тільки погляньте, Іване Петровичу, який звідси відкривається краєвид! Це ж якраз тут, певно, і зупинявся Тарас, коли мандрував нашою Волинню. Бо ж де художникові було ще зупинятися, як не тут?!

Старший розчесав п’ятірнею сивіючий чуб, усміхнувся куточками вуст:

­ Здається, переконали... Раз уже Гоголь подарував дубенцям вигаданого Тараса Бульбу, то я спробую подарувати ще й справжнього Тараса Шевченка...

Було точнісінько так чи дещо по­іншому, але ж таки було. І влітку 1941 року Іван Кавалерідзе пообіцяв молодим керівникам Дубенської округи створити для міста над Іквою пам’ятник Кобзареві.

Як саме видатний скульптор і кінорежисер Іван Петрович Кавалерідзе прибився до Дубна в те перше воєнне літо, оповідає нам Улас Самчук:

­ Частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм “Пісня про Довбуша”, тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод...

Його доповнює Ростислав Синько, засновник і багаторічний директор Музею­майстерні

І. П. Ка­валерідзе в Києві:

­ Друга світова війна докотилася до України. Знімальна група Кавалерідзе перебувала в Карпатах, у селі Жаб’є Станіславської області, на зйомках кінофільму “Олекса Довбуш” за сценарієм

Л. Дмитерка. До Києва поверталися пішки.

На шляху кіногрупи до Києва древнє Дубно стало тим містом, де біженців зустріли приязно та гостинно. Адже очільниками новоствореної Дубенської округи були недавні випускники Варшавського університету, люди “великого культурного зацікавлення”. Вони шанували мистецтво і розумілися в ньому. Їм ім’я скульптора і кінорежисера Івана Кавалерідзе говорило вже саме за себе. Бо і голова окружної управи Олексій Сацюк, і окружний шкільний інспектор Авенір Коломієць самі успішно пробували свої сили в художній творчості, зокрема в літературі. Недарма ж згодом під час першого з’їзду створюваного Уласом Самчуком Мистецького Українського Руху (МУР), який проходив 21­23 грудня 1945 року в Ашаффенбурзі, їхні імена бачимо в списках діяльних членів цієї поважної організації.

У Дубні кіногрупа, до складу якої, крім Івана Кавалерідзе, входили його асистентка з монтажу Тетяна Федорівна Прахова, кінооператор Іван Іванович Шеккер і його дружина, секретар кіногрупи, Віра Михайлівна Шеккер, добре перепочила, мешкаючи в хаті одного із жителів приміського села Панталія. А згодом була допроваджена до Рівного.

Відтоді й загніздився в голові І. Кавалерідзе задум створити пам’ятник Тарасові Шевченку для Дубна.

Сацюк із Коломійцем принагідно нагадували скульпторові про його обіцянку. Так, в кінці листопада 1941 року вони навіть їздили до Івана Петровича в Київ.

Правда, розповідаючи про ту поїздку з дубенськими очільниками до столиці, Улас Самчук не повідомляє, які конкретні справи ті вирішували в Києві. Але зрозуміло, що не на екскурсію ж їздили в такий непевний час! Тим більше, що обидва супутники ­ Сацюк і Коломієць ­ запевнили Самчука: “Про все подумано”.

Із побіжних же згадок Уласа Самчука

­ Ми ночували у Івана Петровича, а на другий день зранку він зайнявся гостями з Дубна, повіз­ши їх на кінофабрику”, “Вони (Сацюк і Коломиєць ­ І.Н.) були обвантажені в’язками вартісних книг з бібліотеки кіностудії, яку саме розбирали німці і вивозили кудись машинами. Їм ще пощастило щось з того видобути, а в тому також касету фільму “Великий вальс” з купою цінних фотознімків ­ роблю висновок, що дубенські очільники тоді прагнули роздобути посібники для новостворюваного в Дубно Музичного інституту імені М. Леонтовича та остаточно домовитися з І. П. Кавалерідзе про пам’ятник Кобзареві для Дубна. Гадаю, було здійснено і якусь попередню плату, до того ж, певно, харчами, бо тоді харчі були найстабільнішою “валютою”.

Пітвердження цих міркувань є і в щоденникових записах письменника Аркадія Любченка:

“10. VІІ.1942. Бачив сьогодні Кав...е. Він працює над пам’ятником Шевченкові для Дубна”.

На той час Кавалерідзе був уже широко знаним автором скульптурних творів. Ще в 1912 році його проект пам’ятника Шевченкові в Києві одержав заохочувальну премію. “То була знакова заявка про причетність до вічної теми, яка стала провідною у творчості скульптора”. Потім були його пам’ятники

Т. Г. Шевченку в Ромнах (1918 р.), у Сумах (1926 р.). У 1926 році Кавалерідзе створив проект “Могила Т. Г. Шевченка в Каневі”. Цей проект у творчих колах називали незаперечним шедевром. Однак у Каневі місця йому не знайшлося.

В уяві скульптора образ Тараса Шевченка вимальовувався власними штрихами і барвами, які протягом усього життя набували все більшої досконалості та художньої сили. Кавалерідзе прагнув показати світові Кобзаря в усій його прометеївській величі, чого не знаходив він у роботах своїх сучасників. Характерні з цього приводу київські спомини Уласа Самчука від 29 жовтня 1941 року:

­ Ми повернули вбік до скверу Шевченка, щоб глянути на його пам’ятник роботи відомого

М. Монізера... У сквері було безлюдно, пам’ятник стояв в тумані на тлі безлистих дерев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівника, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор, Іван Петрович знаходив пам’ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту... Можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут перед цією будовою (цетральний корпус Київського університету ім.Т. Г. Шевченка ­ І.Н.), ця статуя могла б виглядати трохи менше “соцреалістично”, щось ближче з “духом Заходу”, але це гостро суперечило б з генеральним наставленням доби та її діалектики. А такого тут не могло бути”.

Через рік той же Улас Самчук, опублікувавши у часописі “Волинь” нарис “Іван Кавалерідзе”, наголосить:

­ Його тематика та його технічні засоби мають завжди глибший, важливіший зміст і завдання. У камені, у гіпсі, воску чи фільмовій картині він бачить передовсім душу наміченого об’єкту, який під його руками має стати живою, промовляючою до серця і розуму дійсністю.

Його мініятюри з воску... Невеличкі фігурки козака­запорожця чи Дон­Кіхота, чи проект Шевченківського пам’ятника... Кожний цей задум не має нічого спільного з принятим для цих понять трафаретом...

Глибина і виразність у вислові поняття Шевченко. Кавалерідзе бере Шевченка не взагалі. А в мент його піднесення, в мент найбільшого напруження його творчої істотности. І мент, коли матерія говорить до вас приблизно такою мовою:

І возживу, і душу вольную на волю Із домовини воззиву.

(перефразовано із поезії Т.Г.Шевченка “Марку Вовчку” ­ І. Н.)

Зараз мистець Іван Кавалерідзе повний нових мистецьких плянів та задумів. Можна сподіватись, що вони будуть зреалізовані, чого від щирого серця йому бажаємо” [Волинь. ­ 5 листопада 1942. ­ С.3].

На жаль, зреалізувалися далеко не всі ті плани й задуми. Хоч проект пам’ятника Т. Г. Шевченкові для Дубна в Кавалерідзе був готовий десь на кінець 1942 ­ на початку 1943 року, але то вже була пора, коли говорили переважно не музи, а гармати. Та й взагалі окупанта цікавили в Україні не слава і звитяга її синів, а дармові сало та робоча сила. Для чого йому геніальний Поет в інтерпретації геніального Скульптора?

Тож навіть Уласові Самчуку перед тим, як самому втрапити до рівненської в’язниці, довелося рятувати від в’язниці дубенської Авеніра Коломійця, коли той осмілився в Дубні видати свою публіцистичну книжку “Шевченкова ера”. А Олексій Сацюк, якого в червні 1941 року тільки випадково обминула розстрільна совєцька куля в камері дубенської тюрми, подався на чужину шукати прихистку вже від німців.

Із поверненням совєтів у Дубно стало не до пам’ятників ­ у центрі міста спорудили шибеницю для українських повстанців. А Іван Кавалерідзе із цілком зрозумілих мотивів запропонував готовий “дубенський” проект пам’ятника Т. Г. Шевченку для Хрещатика в Києві. Але “влада переможців тримала митця на цупкому мотузку”, тож проект опального скульптора вилетів із конкурсу.

Пригадуючи той конкурс, зас­новник і директор Музею­майстерні І. П. Кавалерідзе в Києві Ростислав Синько пізніше напише: “Але великі твори не зникають безслідно. Так чи інакше вони знаходять шлях до людських сердець. Проект, як самостійний твір, побував на виставках і повернувся додому чекати кращих часів. Виникла думка про встановлення пам’ятника Кобзареві у Ленінграді. Але час ішов. “Проект пам’ятника для Ленінграда”, як охрестили твір після київського погрому, благополучно обходили ленінградські собчаки”.

Коли українська діаспора отримала дозвіл встановити пам’ятник Шевченкові у Вашингтоні, то в Москві враз похопилися, що пам’ятник Кобзареві має стати і в білокам’яній. До того ж негайно. Спішно заповзялися проводити конкурс проектів. Перемогу здобула робота, яка дуже вже нагадувала проект Івана Кавалерідзе. Але коли розкрили конкурсні конверти ­ з’ясувалося, що... авторами були троє молодих скульпторів. Про плагіаторство члени журі конкурсу скромно тоді промовчали, адже Кавалерідзе перебував під кадебешним “ковпаком”. Та коли в 1994 році з ініціативи товариства “Україна” повернулися до питання встановлення пам’ятника Шевченкові в Санкт­Петербурзі, то про запропонований Кавалерідзевський проект експерти сказали: “Та це ж московський пам’ятник. Лише у кращому варіанті”.

Отож, знаний і високо поцінований в усьому мистецькому світі проект пам’ятника Т. Г. Шевченку для Дубна (правда, із пізнішим зазначенням: “для Ленінграда”) і досі чекає свого втілення. Як і сімдесят років тому, йому не знаходиться куточка на землі.