Загублений син

На душі в неї з самого ранку клекотіло, мов у величезному казані. Не могла заспокоїтись. Руки й ноги тремтіли, а в голові, наче відбійним молотком, щосили гупало. Здавалося, що її голова не витримає такого болю. Та на це Наталка зважала зараз чи не найменше за все, адже пекло її серце зовсім інше. Слова чоловіка не давали їй спокою вже цілий день. Сьогоднішнього ранку повідомила, що вагітна. Серцем сподівалась ­ зрадіє такій новині Ігор, натомість почула зовсім інше: “Навіщо зараз ця дитина? Я сам ще не досить комфортно почуваюся в цьому житті, адже потрібно добудувати будинок, облаштувати його. Я щой­но почав отримувати більш­менш пристойну зарплату, тому потрібно перш за все стати на ноги самим, а тоді вже ставити когось. Я ще не готовий стати батьком, через те й прошу тебе зробити аборт”.

Ці слова, наче гостра отруйна стріла, наскрізь пронизали молоде жіноче серце, і воно облилось кров’ю. Не думала Наталка почути таке від чоловіка, який після цієї розмови спокійно пішов на роботу, наче це була звичайнісінька розмова, яких між молодим подружжям щоранку безліч. Жінка обхопила обома руками живота, й відчула, як усередині ритмічно і тихенько стукала маленькими ніжками дитина, наче попереджала не робити цього. Їй здалося, що малюк цим самим говорив до неї: “Матусю, рідненька, жити хочу, я твоя кровиночка. Який гарний ваш світ. Як хочу почути солодкий шепіт голубої води, босоніж пробігти по зеленій леваді, милуватись луками з пахучою скошеною травою, сонячним сосновим бором і тінявим гаєм з суничними галявинами, широким полем, де так легко й солодко дихати, стежиною, обабіч якої ростуть волошки та маки, зачаровано буду слухати спів дзвінкоголосих птахів. Прошу тебе, рідненька, не відбирай у мене життя. Адже я так хочу жити!”.

Материнське серце вилітало з грудей. Сліз втримати не могла. Тоді вирішила твердо й остаточно: з чоловіком чи без нього, але народжувати буде. Та правди Ігорю так і не сказала. Повідомила, що цілком згідна з його рішенням, бо не знала, як в такій ситуації поведеться чоловік, адже одружилися зовсім нещодавно. Крім цього, не хотіла жити одиначкою, адже її серце повністю належало йому. Тому з удаваною байдужістю сказала, що не готова ще до тієї хірургічної процедури, страшно якось. Коли страх мине, то відразу піде у лікарню. Ігор перечити не став. Саме це й потрібно було дружині ­ потягти якомога більше часу.

В молитвах до Бога Наталка зверталась щодня. Молила, аби благополучно народити дитину. І Господь почув її прохання. Одного разу до неї завітала радісна звістка. Увечері, як завжди, додому з роботи прийшов чоловік і повідомив, що начальство відправляє його на два з половиною місяці у відрядження. Від почутого в неї аж дух перехопило. Зраділа страшенно, але не показала цього. Удавано пустила сльозу й обняла судженого.

­ Як же я без тебе буду? ­ хлипаючи запитала.

­ Час іде швидко. Тому не встигнеш й озирнутися, як знову будеш мене зустрічати на цьому самому місці, ­ жалісно відповів чоловік.

Невдовзі Ігор поїхав. Наталка залишилась сама. Вона помічала, як з кожним днем її живіт усе більшав і більшав. Чоловік часто телефонував до неї, запитував, коли зважиться на аборт. Вибачався, що не зможе бути з нею у той нелегкий для них обох час. У відповідь знаходила якусь причину для відмовки. Але сьогодні вона зателефонувала йому сама й розповіла, що все вже позаду. Операція пройшла успішно, так що переживати за її здоров’я не варто. Ігор радів цій новині, натомість у жінки брехня викликала не дуже приємні почуття. Але ж мала це зробити. Не могла вона так просто позбутись того, хто став частиною життя та її самої. Це був би найтяжчий гріх, якого вона не вибачила б собі ніколи.

Перед приїздом чоловіка Наталя поїхала до батьків. Благовірному повідомила, що допоможе трохи по господарству, бо ті вже не здужають, і повернеться через тиждень­другий. Батьки з розумінням поставились до проблеми доньки. В її очах вони помічали, як сильно хоче народити дитину й при цьому зберегти свою сім’ю. Тому підтримували в усьому. Невдовзі на світ з’явився хлопчик. Так мало Наталя була біля нього, так мало вона ним тішилась. Бо ж змушена була повертатись до чоловіка, хоча серце залишалось біля дитини. Маленького залишила в селі на догляд і виховання батькам. Ігорю про існування сина так нічого і не сказала, а він навіть і не підозрював. Лише інколи запитував, чого так часто вона їздить у село. “Ти ж знаєш, любий, в якому стані мої батьки. Про них забувати негоже”, ­ відповідала. Він повністю погоджувався з дружиною. Бо ж у самого старенькі батьки, які не могли дочекатись, коли у гості приїде їх любий синок. Часом сердились, що довго не дає про себе знати.

Найбільше жінка чекала, коли суджений поїде в чергове відряд­ження. Тоді молода мама стрімголов мчалась до свого Артемка. Там повністю віддавала свою материнську любов дитині.

Час не йшов, а, здається, біг. Через декілька літ в Ігоря та Наталки на світ з’явилась донечка. Цього разу обоє бажали її народження. Не могли нею намилуватись своєю. Були щасливі. Не помітили батьки, як їхня Світланка уже й школу закінчила, і в університет поступила. Ігор всю свою безмежну любов дарував доньці. Сердився, коли бачив свою принцесу з якимсь хлопцем. Тому рідко підпускав до неї парубків, які аж прицмокували, коли бачили Світлану. Тільки одна мати таємно стільки років ділила свою любов між сином і донькою. Але ніхто з них не відчував себе обділеним, бо ж завжди Наталка душею і серцем була біля обох дітей.

Одного вечора Ігор якось завів розмову про доньку:

­ Знаєш, Наталко, мабуть, скоро наша Світланка приведе в дім зятя, бо ж он скільки часу біля дзеркала вовтузиться.

­ Цікаво було б поглянути на нього, ­ у жінки аж заіскрилось в очах.

­ Тепер порядних парубків знай­ти важко. ­ продовжував чоловік. ­ От якби познайомити її з нашим бухгалтером. Красивий молодий хлопець, тихий, як вода. Недавно влаштувався на роботу, а вже який авторитет серед наших здобув. Не кожному таке під силу. Мабуть, пишаються таким гарним і чемним хлопцем його батьки. Хотів би і я такого сина мати. Та, на жаль, Бог не дав. ­ Ігор опустив голову й притих. Разом з ним мовчала й Наталка. Лише приховала сльозу, яка покотилась по її щоці.

­ Та чого нам сумувати?! ­ аж скрикнув згодом чоловік. ­ От запрошу його до нас у гості, познайомимо з нашою Світланкою, і буде він нашим зятем. Від краси нашої доні нікуди не заховається.

Сьогоднішній день був особливий. Наталка з донькою чекали на молодого бухгалтера, що так сподобався й полюбився Ігорю. Їм і самим натерпілось побачити його швидше, адже стільки приємних слів про нього сказав чоловік. Не кожен міг заслужити похвалу від Ігоря, такий у нього характер був, а цей зміг, і одразу стільки! Світлана й сама частенько затримувалась біля вікна, виглядаючи гостя, так цікаво їй було. Ось уже й стіл святково накрили. По кухні смачно пахли приготовлені страви. Наталя з донькою сиділи мовчки, хвилювались.

Невдовзі в передпокої пролунав дзвінок. Разом з ним задзвеніло щось і в серці жінки. Не знала, від чого. Досі такого не було. Та коли відчинила двері ­ зрозуміла, хоча й не відразу. Перед нею поряд з Ігорем стояв її син Артем. Ледве втрималась на ногах, а потім з трудом видавила: “Нарешті ти прийшов до нас, синку”. І кинулась обіймати несподіваного гостя. Ігор не розумів, що відбувається. Та згодом Наталка розповіла всю правду, що мучила її серце впродовж стількох років. Усі четверо не могли стримати сліз, а особливо Ігор. Його серце боліло чи не найбільше, адже усвідомлював, що син ріс без батька й практично без матері. Піднявши догори тремтячі руки, промовив перші слова: “Дякую тобі, Боже, що дав тоді моїй молодій дружині розсудливість і розум. І прости мене за той гріх, до якого штовхав її.”

Згодом, перевівши збентежений погляд, звернувся до родини: “Пробач мені, Наталко, пробач, Артеме, що на довгі роки позбавив вас справжньої любові в повноцінній сім’ї. Пробач, сину, що ріс сиротою, маючи батька і матір.” Ігор заплакав ще дужче. Його сльози були гіркими, як полин. Адже стільки втратив через свою давню і таку болючу помилку. Тепер він зробить все, аби наздогнати втрачене дитинство та юність сина. Цілу ніч сьогодні він проведе під образами, аби в молитвах подякувати Наталчиним батькам, які вже відійшли у вічність, за догляд і виховання його сина Артема, за ту любов, яку дали замість рідного батька.