Людські долі

Хіба ж Ольга могла подумати, що так все зміниться в її житті. Красунею Ольга не була. Отож і обходили її хлопці стороною. Уже подруги заміж повиходили, дітей няньчили, а вона все одна і одна. Скільки разів мріяла про солодкі обійми, поцілунки коханого та де ж його знайти? А мати все буркотіла “Вже й посивієш у дівках. Тож мабуть і не дочекаюся я внуків”. Нічого не казала та йшла з материних очей. Почала зустрічатися з Василем. А він був парубок моторний. Частенько підночовував у чужих молодиць. Та й до неї приходив через раз. Оксана не казала йому нічого. Василь був останньою її надією на хоч якесь заміжжя. Отож терпіла все, що він робив. Ніколи не сказав їй, що кохає, а вона вже не уявляла свого життя без нього.

Восени Василь заслав старостів. Мати говорила “Не будеш ти з ним жити. Якщо вже за такого йти, то краще самій лишитися”. “Мамо, він зміниться, я знаю”, ­ переконувала матір, а сама впевнена не була.

Після весілля перейшла Ольга жити до Василя. Він збудував хату. Усе в хаті було, бо був він гарним господарем, тай майстром, якого знали і поважали за золоті руки. Та не тішило Ольгу те багатство. Жили вони наче чужі. Частенько Василь не ночував вдома. Та вона не питала де він ходить, а він не виправдовувався. Недаремно кажуть, що горбатого могила справить, отак і її чоловіка. А вона народжувала дітей одне за одним. Сама доглядала, чоловіку ніколи було. Ходив по людях хати робити, а коли жалілася, що їй важко самій, і на городі і в хаті, і з дітьми – говорив: “Чого тобі ще треба. Живеш і горя не знаєш. Заробляю, гроші додому приношу. Чи може хочеш щоб біля тебе сидів”. Іноді й сама думала “Чого вже я від нього хочу. Не випиває, по дому дбає. Та й нагуляється колись”.

Одного разу прийшов Василь додому з роботи, і заявив їй прямо з порогу: “Їду я жінко до брата в Одесу. Хоче він дачу за містом будувати. Когось наймати дорого вийде, тай зроблять, як схочуть”. “Не пущу я тебе нікуди. Літо надворі, вдома роботи вистачає. Уже картоплю скоро копати треба. Мені буде важко. Та ще й діти малі” ­ говорила Ольга. А Василь правив

своє: “Та я ж ненадовго їду. А щось вдома робити, людей наймай. Є чим за роботу платити”. Ольга почала кричати: “То вже поїдеш свіжих шукати, мало тобі в селі молодиць. Не минаєш жодної”. Він розсердився, грюкнув дверима і пішов з хати.

Ольга сама не могла зрозуміти, як вона наважилася сказати чоловіку про його походеньки. Розуміла, що не роботи боялася, а боялася, що він когось знайде. Та ще й злість брала. Чоловік зібрався вранці і поїхав. Не попрощався, не сказав нічого. Спочатку не писав листів, не дзвонив. Знала Ольга, простити не може її. А що ж вона такого зробила? Сказала йому правду, а його за живе зачепило. А вона працювала на городі, коло худоби. Діти допомагали та яка з них ще була поміч.

Пройшов місяць, другий, а від чоловіка ні слуху ні духу. Не знала, що вже й думати. І нарешті написав коротенького листа, а в ньому наче вирок: “Не чекай мене. Я закохався по­справжньому. Я навіть подумати не міг, що так можна кохати. Дітям я буду допомагати. Нічого не зробиш і не повернеш нічого назад та я і не хочу повертати”. А десь через півроку приїхав. Не хотіла вже й питати нічого, все одно не скаже. Сказав тільки, що приїхав забрати речі. Коли їх збирав просила: “Що ти робиш, отямся. У тебе ж діти. Заради коханки, ти дітей робиш сиротами. Побійся бога. Чим я перед тобою завинила. Чи ти голодний коли був”. Василь мовчав. “Та ти ще на колінах до мене приповзеш, а я тобі ніколи не прощу”, ­ кричала Ольга. “Я не вернуся, не надійся”.

Василь пішов, а вона так голосила, що сусіди збіглися. Заспокоювали, як могли. Не могла Ольга зрозуміти “Як так могло статися, що він навіть дітей не пожалів. Що ж то за жінка така, яка батька у дітей забрала. Ой гріх їй буде, тяжкий гріх”.

Правду кажуть ­ час лікує рани. Підростали діти, пішли в школу. Та за щоденними клопотам почала Ольга забувати Василя.

Одного разу він приїхав. І привітавшись сказав “Оце гроші вам привіз та й вас вирішив провідати. Ну, як ви тут живете?”. Не встигла Ольга і слова сказати, як старший син Микола кинувся до батька з кулаками “Забери свої гроші. Нам подачки не треба. Проживемо якось. Іди геть з хати. Ольга заспокоювала сина: “Це ж твого батька хата і ти не маєш права його виганяти, хай приїжджає коли хоче, а гроші нам потрібні, тай не чужий він вам, діти”. Після того ще приїжджав. Привозив гроші, гостинці та діти зустрічали його холодно. Та й Ольга не рада була їхній зустрічі. Бо ж верталася біль і образа.

Одного разу пізно ввечері скрипнули двері і в хату хтось зайшов. То був Василь. Він тримав на руках маленьку дитину. Ольга не знала, що казати, що робити. Василь просив: “Олю пробач мені за все. Знаю, що завинив перед тобою, знаю що не приймеш та мені немає куди дітися з дитиною. Я вам мішати не буду. “Ольга з сарказмом мовила: “А що вже втекла коханка ще й дитину тобі залишила, а ти бідненький згадав, що в тебе є дружина і діти. “Не втекла моя коханка, як ти кажеш. Вона при родах померла. Оксана дуже хотіла народити дитину. А їй не можна було народжувати. У неї був порок серця. Лікарі заборонили та вона не послухала. Ольга і далі наступала, щоб ще більше насолити Василю: “То чому ж ти не віддав дитину її родичам. Чому сюди привіз?”. “Не має в Оксани нікого. Вона з дитбудинку. Ми жили на чужій квартирі. Я оформив опікунство над дитиною, не хочу, щоб її віддали до дитячого будинку”. Дитина заплакала. Василь поклав її на ліжко і невміло почав її пеленати. Ольга дивилася , що нього нічого не виходить, але не допомогла.

Декілька разів вночі вставав Василь до дитини, а Ольга не спала. Не могла вирішити, що ж їй робити? Одного дня маленька не могла заспокоїтися, Василь носив дитину на руках і просив: “Заспокойся донеч­ко, я все роблю, що можу”. Чомусь стало жаль чоловіка і Ольга не витримала. Вона забрала дитину, пригорнула до грудей і та почала заспокоюватися. З цієї хвилини відчула, що вона замінить дівчинці маму.

Назвали дівчинку Даринка. Вона, як дві краплі води була схожа на Василя. Ольга й сама зрозуміти не могла, чому полюбила маленьку. Коли було рік по смерті Оксани, Василь зібрався їхати до неї. Хотів і дитину забрати та Ольга сказала: “Я поїду з тобою. Як же ти з малою дитиною поїдеш. У дорозі все може статись. Діти вже старші, самі впораються”. Боялася сама собі признатися, що хотіла побачити ту, яка зуміла дати її чоловіку стільки любові і тепла.

Їхали нічним поїздом. Під стук коліс Даринка спала, а тому і Ольга з Василем відпочили. А коли пішли на кладовище і поміж багатьох могил знайшли потрібну, Василь плакав і казав: “Оксанко, кохана. Приїхав до тебе з донечкою. Назвав її так, як ти хотіла. Пробач, що не вберіг тебе. Я все робив, щоб ти жила”. Ольга мовчки дивилася на фото. “Яка красива жінка. Мабуть було в ній все, чого немає в мене. Хіба ж я думала хоч раз, щоб гарно одягтися, щоб чимось здивувати чоловіка. З цією незнайомою жінкою, Василь був щасливий, а чи був він щасливий зі мною?”.

Вони ночували в готелі. То була чудова ніч, яка їх примирила. Ольга знала, що тепер не будуть вони мучити одне одного. Вони будуть жити разом, ростити дітей. Їм немає чого ділити. А життя всьому навчить. З того часу просила дітей: “Глядіть Даринку, вона ж найменша. Вона ваша сестричка, рідна кров. А батька простіть. Я простила, і ви простіть”.