Мамо, мені холодно

Після того страшного сну вона назавжди втратила спокій. Ті слова “Мамо, мені холодно” переслідують її скрізь. Тож Вікторія твердо вирішила, що повинна бути там, на небі, біля своєї дитини, яку бачила тільки у сні. Вона повинна зігріти її своїм материнським теплом.

Мати бідкалася над донькою, просила відкритися, що спонукало її на такий крок: “Скажи мені, доню, чи я тебе не любила? Чи ж ми з батьком тобі щось погане заподіяли? Скажи, що тебе непокоїть, і я тебе розраджу!” Віта дивилася на маму мовчки, скляними очима. Що вона могла їй відповісти? Сказати правду? Нізащо в світі! Адже мама їй ніколи цього не простить, бо її донька - вбивця.

Виросла Вікторія в селі. Веселої вдачі, доброї душі, вона тільки радувала своїх батьків. Троє дітей було в Максима й Олени, усіх вони любили, але Віту чомусь найбільше. Певне, своєю поведінкою, повагою до батьків вона заслужила на ту любов. “Щаслива твоя донька буде в житті”, - казали сусіди. “Дай-то Бог”, - з радістю в душі відповідала Олена.

Йшли роки. Ось і вісімнадцять дочці минуло. І прийшло до Вікторії перше кохання. Прийшло воно неждано-негадано, коли познайомилася на танцях з хлопцем із сусіднього села. Вона закохалася з першого погляду. Ті зустрічі над річкою, під розлогою вербою літніми вечорами, ті ніжні поцілунки, ті гарні слова, якими освідчувався Віталій їй у коханні, здавалися юній дівчині чимось неземним. Вона щаслива! Вікторія була впевнена в щирості свого коханого, який обіцяв з нею одружитися. Вона довірилася йому повністю. І Віталій заволодів нею. Сама не могла збагнути, як це сталося. Але не переживала Віта, бо знала, що скоро вони стануть на рушничок щастя, адже вони кохали один одного палко, щиро, на все життя.

Однак, після тієї ночі Віта помітила, що Віталій чомусь охолов до неї. А потім сказав їй “Одружуватися з тобою не збираюся. Я ось подумав, якщо ти так легко піддалася мені, то чому ж ти не зможеш зробити це з іншим?” Довго не могла прийти до тями після тих слів Вікторія. Вона й подумати не могла, що ті солодкі слова коханого були фальшивими. Не кохав, значить, він її. У нього була одна мета - домогтися її, а вона ж йому була вірна. Картала себе Вікторія, що так сталося, плакала ночами, їй було соромно перед батьками, які завжди застерігали її. Не захотіла після цього жити в селі. Поїхала до міста. Влаштувалася невдовзі санітаркою в лікарні. Жила в гуртожитку. Тут, у вирі міського життя, вона забула про своє перше зрадливе кохання.

Віта була вродливою дівчиною. З довгою косою, блакитними очима, вона приваблювала до себе хлопців, але завжди старалася бути від них подалі. Не вірила жодному з тих, хто освідчувався їй. Та серцю не накажеш, воно хотіла кохання. Знайшовся легінь, який підібрав ключик до серця Вікторії. І вона закохалася вдруге. І знову повірило дівоче серце в те несподіване щастя, що прийшло до неї. Петро, так звали її судженого, обіцяв після останньої сесії в інституті та захисту диплома одружитися з нею. Вони вже чекали дитину: Вікторія була вагітна. Раділи обоє, ніщо ніби не віщувало біди. З нетерпінням чекала Вікторія, коли отримає коханий диплом. Той день настав, але приніс Вікторії не радість, а розчарування. Бо Петро після закінчення інституту зник з міста, навіть не попрощавшись з нею. Більше вона його не бачила. Дівчина була в розпачі, бо йшов уже четвертий місяць вагітності. Що робити? Переривати вагітність уже було пізно, а народжувати дитину не могла. Не хотіла завдавати болю батькам, які так її любили і завжди застерігали від необачних кроків, від чоловічих зрад.

Тож прийшов їй на думку той страшний план. Якийсь внутрішній голос відштовхував її від цього: “Не бери гріха на душу, Вікторіє, схаменися”. Інший голос твердив: “Правильний вибір зробила, Віто. Твоє щастя ще попереду”. Переміг другий.

Свою вагітність приховувала від усіх, як могла. Підтягувала живіт, носила вільні сукні. Навіть мати, коли приїздила Віта додому, нічого не підозрювала, та й дівчата в гуртожитку нічого не помічали. Тільки іноді сміялися: “Ото Віта поправляється на сільських харчах”, бо вона завжди привозила повні сумки продуктів.

Дістала книжку “Гінекологія і акушерство”. Вчитувалася у неї, щоб ніхто не бачив. Весь період вагітності ходила в неспокої. Вона навіть на облік у жіночій консультації не ставала. Усе було в таємниці. Коли відчула, що наближаються пологи, знайшла собі місце в підвалі одного з багатоквартирних будинків. Серед ночі і народила дитину. Дитина кричала. Забігла за ріг будинку - і все затихло.

А вранці містом покотилася новина: “Біля будинку №5 по вулиці Грушевського знайдено новонароджене немовля, яке померло від переохолодження”. Серце від почутого у Вікторії розривалося. Що ж вона накоїла? Чула людський осуд і не могла собі пробачити. Вона ж була впевнена, що хтось її дитину врятує, скільки ж бо є бажаючих усиновити немовля. І хоч ніхто не дізнається, хто мати дитини, але в її душі вже спокою не буде ніколи. Вона - вбивця. А невдовзі їй приснився сон, у якому дитина благала: “Мамо, мені холодно. Зігрій мене”. Коли прокинулася, знову впала в забуття. Їй чувся той дитячий крик, від якого вона втікала. То, певне, вже душа дитини благала про порятунок, а вона ж до неї не прислухалася.

Відтоді і втратила Вікторія спокій. Їй не хочеться жити. Нікому вона не розкаже. І не буде їй ніколи прощення.