Полюбила, покохала - та щастя не мала

Виросла дівчина дуже гарною, веселою. Ось уже і хлопці заглядаються, та не помічала їх Тамара - серце молодої шістнадцятилітньої дівчини було уже у полоні кохання. І ніщо не лякало її: ні те, що її обранець старший на десять років, ні те, що розлучений.

Вадим, так звали хлопця, жив у місті і до Тамари у село за 15 кілометрів приїжджав лише на вихідні. Кожного разу привозив квіти, подарунки. Звістку про те, що вагітна, Тамара прийняла з радістю. Але коли до пологів лишилося два місяці, Вадим перестав приїжджати. Тамара чекала тиждень, другий – його не було. “Захворів, напевно”, - виправдовувалась перед батьками. Але ще через два тижні наважилась поїхати до його батьків. Мати Вадима, зустрівши дівчину, почувши її розповідь, схлипуючи, розповіла, що Вадим помирився з дружиною, діти радіють батькові. Їх у нього двоє - 5-річний хлопчик і 3-річна дівчинка.

Після почутого Тамара остовпіла, проте уже через хвилину пішла назавжди з чужої для неї оселі. Через місяць після цієї поїздки вона народила хлопчика, якого назвала Данилком.

А ще через три роки молода мати повірила, що доля стала для неї милосерднішою. Ігор був військовим, тому діяв твердо і рішуче: через два місяці молоді розписалися. Обіцянка любити її сина, як її саму, сонечком гріла душу. Після дев’яти місяців у новій родині з’явився ще один син – Олександр. Тамара була щаслива, та з часом стала помічати як свекруха і чоловік стали віддалятися від її старшого сина. Свого носять на ручках, погладять. Ласощі тільки йому, а тому нічого – ні цукерки, ні уваги.

Через два роки Тамара знову завагітніла. Ось тут і почалося: чоловік, свекруха стали настирливо вмовляти не родити дитину. Під їх натиском поїхала в лікарню. Просидівши кілька годин перед дверима лікаря, повернулася додому з твердим переконанням народити дитину. Та тільки життя у неї з тих пір стало, як у наймички. Тяжка робота – вся їй, дошкульне слово – теж їй.

Проте, в потрібний термін Тамара народила ще одного гарненького, здорового хлопчика. В пологовий будинок чоловік і свекруха жодного разу не приїхали. З того часу життя молодої матері стало просто нестерпним. Чисту постіль, їжу з холодильника, гроші дозволялося брати лише з дозволу свекрухи. Тамара скаржилась чоловіку, але той лише радив більше слухатись матері. Ночами, невиспана, втомлена, потайки від чоловіка і свекрухи плакала, все більше переконуючись, що старший і менший син зайві у цій хаті, а життя її з кожним днем стає гіршим.

Своїх синів Тамара дуже любила. Та одного дня зрозуміла, що неможливо так жити. Коли чоловік був на роботі, а свекруха гуляла із середнім сином, вона написала коротеньку записку, взяла сякі-такі речі і поїхала з двома синами до своїх батьків. Після розповіді дочки їх рішення було коротке: Тамара з дітьми залишається жити у них.

Так пройшов місяць, який став вісником ще більшого болю і розчарувань. Через деякий час Тамара поїхала за сином, однак його не віддали. З тих пір почалося судове поневіряння, кінцем якого став присуд залишити сина чоловіку. В нього – нова хата, добра зарплата, а у Тамари – неясне майбутнє, двоє дітей і мізерна пенсія її старих батьків. Та біда сама не ходить, а тягне за собою ще десять. За півроку не стало обох батьків.

Виснажена, молода жінка стала схожа на примару. Проте, як не було важко, два рази в рік вона їздила до свого колишнього чоловіка (розлучилася через півроку після своєї втечі), щоб побачити свого сина. Викладала на стіл печиво, цукерки – щось більше не мала достатку купити, обіймала рідненьке тіло і тихо плакала, приказуючи найласкавіші у світі слова.

Так пройшло декілька років. Діти підростали, час лікував душу. І ось одного ранку Тамара знаходить у поштовій скриньці листа від колишньої свекрухи, у якому вона просить терміново приїхати. Того ж дня Тамара відводить дітей до сусідів, а наступного у її оселі з’являється середній її син. Свекруха, яка роками нехтувала невісткою, згадала про неї, як останній порятунок для її онука.

Приїхавши Тамара дізналася, що її “колишній” знайшов собі жінку, пішов жити до неї, а сина залишив матері, і ось уже рік як не з’являється. А похилі роки, проблеми зі здоров’ям у свекрухи стали поганою підтримкою у вихованні восьмирічного онука. “Забирай його, він тобі більше треба, та і він сумує за тобою”, – говорила свекруха. Коли Тамара від’їжджала, вона вперше ніяковіло поцілувала невістку і просила пробачити її. Вдивляючись у старість і самотність, що болем лежали на свекрусі, молода жінка простила її. Тепер Тамара возила дітей до неї. Змарніла бабуся зі сльозами на очах пригортала до себе трьох своїх онуків і вперше порівну ділила між ними те, що мала.