Не спокушайте Бога та монахів

Нагадаю, що знаменита Почаївська Лавра знаходиться за двадцять кілометрів від міста Кременця та сімдесят від Тернополя, на високій кам’яній горі. Про зцілення біснуватих, нетлінність мощей святих та інші дива, які відбуваються в цій святині, вже й легенди ходять! Але, як кажуть, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Кореспондент “РР” вирішила побувати в цій легендарній святині, щоб без зайвого фанатизму описати побачене.

Приїхала в Почаїв о шостій вечора з умовою, щоб переночувати в готелі, який діє при Лаврі, щоб наступного дня побачити всі церковні літургії, які тут починаються о п’ятій ранку.

- Хустинка є? - при вході в Лавру запитав мене охоронець. - Якщо немає, то ми вам видамо, бо з непокритою головою жінці тут знаходитися негоже.

Подякувавши за науку та одягнувши на голову хустинку, я попрямувала до готелю. На території православної обителі - тиша. Кругом собори, каплички, багато зелених насаджень, вуркочуть голуби. На лавках де-не-де сиділи паломники та монашки, читаючи Святе письмо та іншу церковну літературу. Зустріла я там і багато нужденних з простягнутою рукою...

Повз мене пройшли два монахи, які після мого “Добрий день!” перехрестилися, скоса позирнувши в мій бік. “У чому справа? - подумала. – Може, я щось не те роблю?” А вже через хвилину мене зупинив старий монах і попрохав, щоб я негайно накинула на плечі хустинку або кофту, мовляв, у моїй тенісці надто великий виріз на плечах, що в цьому святому місці недопустимо. Отакої! Те, що є нормою в миру, тут засуджується, навіть одяг. З неприємним осадом на душі я увійшла в готель. З’ясувалося, що тут беруть за добу від семи до п’ятдесяти гривень за місце, і, до речі, умови проживання доволі комфортні: євроремонт, усі зручності, а на першому поверсі є трапезна (їдальня), де можна пообідати.

А ти в яку церкву ходиш?

У будні о 5-ій ранку в Свято-Успенському соборі Почаївської Лаври починається опівнічна служба. Священнослужителі моляться, прихожани теж, ставлячи свічки святим, замовляють монастирську службу за упокій чи здоров’я. На підлозі храму можна побачити сплячих людей, багато осіб у інвалідних візках. На стіні храму я несподівано помітила надруковане попередження, мовляв, у нас молебні за протестантів, баптистів, свідків Єгови, екстрасенсів, знахарів, людей інших віросповідань не приймаються. Здивувалася. Як на мене, не зовсім по-людськи поділяти людей у Божому храмі “на своїх” і “не своїх”. Тим паче, якщо не помиляюся, і в Біблії сказано: “Моліться за ворогів

своїх”.

А коли я навідалася в сусідній храм - Похвали Божої

Матері, - щоб пройти соборування (спеціальна церковна служба, яка очищує людину від усіх гріхів), то мене відразу запитали, в яку церкву я ходжу. Моя відповідь “У православну” не задовольнила монаха: він спробував уточнити, до церкви Київського чи Московського патріархату (між ними, як відомо, є певне протистояння). Але я щиро повідомила, що мені однаково, який патріархат, адже головне – віра в Бога, - і почула… відмову в благословенні для соборування.

Печера преподобного Іова - не для нервових

Дещо ображена тим, що сталося, я вирішила піти до печери, де покояться нетлінні мощі преподобних Іова та Амфілохія. Почорнілі висохлі руки мощей преподобного Іова, яким уже триста років (!), виглядали вражаюче. Це єдине диво, яке в Лаврі справді можна побачити на власні очі. Прихилившись до мощей (а вони, кажуть, зцілюють від душевних і духовних недуг), я попрямувала до печери Іова.

Перед самою печерою мені наказали роззутися. Я послухалася, а потім… Мамо рідна! Отвір, у який треба було влізти, був зовсім невеличким (у діаметрі сантиметрів 80), та ще й знаходився на висоті з метр. Щоб потрапити в печеру, довелося лягати на каміння й повзти донизу. Було слизько, і я мало не полетіла головою вниз у славнозвісну обитель ченця-аскета. Та якось обійшлося. Зате яку благодать я відчула всередині кам’яної печери! Словами не передати!.. Потім пригадалися розповіді ченців про те, що в цю печеру грішникам краще не лізти, бо можна назавжди стати заручником кам’яного склепу. Отож, подумавши трохи про свої гріхи (начебто нічого такого я ще не натворила…), я, як альпініст, полізла догори. Трохи зусиль, і (о, диво!) я на волі…

Біснуваті тут хрюкають, кукурікають...

Склавши іспит на гріховність, переповнена враженнями, я пішла в Свято-Троїцький собор, щоб подивитися, як вичитують біснуватих та одержимих. Адже перед цим наслухалася, що одержимі тут і гавкають, і хрюкають, і кукурікають... На жаль, так і не вдалося побачити це незвичайне дійство - вичитка тут проводиться тільки по понеділках, вівторках, середах, а тоді був четвер.

- О, я минулого року тут та-а-аке бачив! - почав мову послушник монастиря Сергій (сам він родом із Донецька). - Одержима в наручниках зуміла втекти з храму, і, розірвавши металеві ланцюги, неймовірно кричала, свистіла, але коли монах підніс до її тіла хреста, заспокоїлася.

Взагалі, одержимі під час вичитки завжди поводять себе неприродно. Адже духи, які сидять в людині, бояться молитов та хреста, тому й витворяють всяке з людиною, - додав послушник.

Наближалась обідня пора. Виявляється, тут, у Лаврі, один раз на день безкоштовно годують нужденних, які зупинилися в Лаврі. Можна також безкоштовно переночувати - в підвальному приміщенні Свято-Успенського собору, де навіть покривала дають. Адже в Божу обитель, зазвичай, ідуть скалічені долею, убогі люди. Як і в часи Ісуса Христа, багато калік та бродяг сидять біля воріт святої обителі, просячи милостиню.

Доки я прогулювалася доріжками Лаври, до мене тричі підходили люди, просячи то п’ять, то десять гривень, мовляв, на дорогу. На східцях стояли монахи зі скриньками для пожертвувань на монастир... Не диво, отже, чому до відносно заможних паломників тут ставляться уважно - маю на увазі комфортабельний готель, їдальню, інший сервіс. Адже Лавра, наскільки я зрозуміла, працює “на госпрозрахунку” - лише за рахунок пожертвувань, замовних молебнів, інших церковних церемоній, продажу книг, проскурок, свяченої води.

…Час було повертатися додому. І, незважаючи на дрібні прикрощі, мені все одно захотілося побувати тут ще раз.