Астрід Ліндгрен: “Я пишу для єдиної дитини…”

Коли її питали про джерела творчості, вона відповідала: “Почалося все з листопада 1907 року - дня, коли я народилась в старенькому червоному будинку, довкола якого росли яблуні. Я була друга дитина в селянській родині Самюеля Августа Еріксона та його дружини Анни Еріксон, уродженої Юнсон. Хутір, де ми жили, звався, як зветься й донині - Нес, він розташований неподалік містечка Вімербю в Смоланді. Від 1411 року Нес був садибою священика, одначе мій батько просто орендував ту садибу, як до нього його батько, а після нього його син. У тому червоному будинку, що у XVIII ст. належав священикам, згодом народилося ще двоє дітей. Отже, нас було четверо - Гуннар, Астрід, Стіна та Інгегерд, і жили ми в Несі щасливим життям, достоту як діти в моїх повістях про хутір Гамірний”.

Закінчила школу Астрід із чудовими знаннями шведської, німецької та англійської мов і влаштувалась у газету коректором. Інколи дописувала невеличкі репортажі. Страшенно любила кіно, захоплювалась джазом і танцювала народні танці в ансамблі “Смоландці”, що їздив з виступами поза межами Вімербю. Вона вельми болісно пережила прощання з дитинством і своє дорослішання, а юність узагалі вважала найприкрішим періодом свого життя. Дитинство назавжди лишилося для неї втраченим раєм.

Торувати свою дорогу в дорослість виявилось куди тяжче, ніж знаходити в деревах дупла. Найперший сердечний потяг до чоловіка приніс їй велике розчарування, та вона була вперта й готова була долати всі труднощі самостійно.

Астрід не могла вийти заміж за нелюба, бо прагнула такого ж достойного чоловіка, яким був батько для матері. Отож, аби тільки уберегти найдорожчих людей від пліток і осуду, сина Ларса народжувала подалі від дому, в Копенгагені. Цілих чотири роки довелося їй провести у вимушеній розлуці з дитиною, і то були для неї страшенно важкі часи. Саме тоді вона усвідомила, що діти найбільше у світі потребують любові. Проте треба було зважати на суворі традиції шведської провінції. Тим часом вона вже закінчила курси стенографії і змінила кілька робіт, аж поки влаштувалася секретаркою до Королівського автомобільного клубу, де й познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Стуре Ліндгреном. А ставши пані Ліндгрен, народила дівчинку й уже весь свій час присвятила вихованню дітей.

Ось тут (у 37 років!) і спало їй на думку писання. Спонукала її до того донька Карін. Якось, лежачи з запаленням легенів у ліжку, з нудьги попросила маму: “Ану, розкажи мені про Пеппі Довгупанчоху!” І мама, аніскілечки не здивувавшись, заходилася розповідати. Так тривало щовечора протягом кількох місяців.

Хтозна, як би воно було далі, аж тут Астрід і сама злягла в ліжко, похмурого березневого дня в ожеледь зламавши ногу. А щоб не сумувати, вона стала записувати свої вигадки про Пеппі Довгупанчоху. І згодом зробила саморобну книжку в чепурній чорній оправі з намальованою кольоровими олівцями рудокосою дівчинкою на обкладинці. А у травні 1944 року заразом із “Читанкою”, “Пригодами Пелле Безхвостого” Йости Кнутссона подарувала доньці на день народження. Другий примірник цього рукопису Астрід Ліндгрен надіслала до одного шведського видавництва. На жаль, там не прийшли в захоплення, а навпаки... Злякалися! Надто зухвалою і “неправильною” видалася їм Пеппі!

Зате ця зухвала й “неправильна” Пеппі сподобалася в іншому видавництві - “Рабен-Шегрен”, де 1945 року побачила світ, урятувавши видавців від банкрутства. Варто згадати, що саме там роком раніше відбувся дебют Ліндгрен-письменниці - її повість “У Бріт-Марі легшає на серці” здобула другу премію на конкурсі за найкращий твір для дітей. Дарма, що Астрід Ліндгрен на той час не була професіональною письменницею, а лише домогосподаркою. Проте ця домогосподарка так блискуче знала шведську мову і дитячу душу!

Досі такої героїні, як Пеппі, у шведській дитячій літературі просто не було. Це був ніби вибух і своєрідний виклик стереотипам. Довкола книжки відразу ж зчинилося чимало галасу: одні називали її “книжкою, на яку чекали”, де втілено заповітну дитячу мрію - робити все, що заманеться, і весь час бути самим собою, а інших (здебільшого професорів педагогіки) до глибини душі обурювала “невихована й бездарна письменниця і божевільне хворе дівча”. Мовляв, хіба може нормальна дитина ум’яти цілий торт і ходити босоніж по розсипаному долі цукру?

Після блискучого тріумфу Пеппі Астрід Ліндгрен 34 роки пропрацювала у видавництві “Рабен-Шегрен”, редагуючи книжки для дітей. З її легкої (і вимогливої водночас) руки у шведській літературі з’явилося ціле гроно прекрасних імен. Але творчий настрій не полишав її ні на мить. У цей час вона писала далі - про Пеппі, про дітей із Гамірного хутора й малого детектива Калле Блюмквіста. Та як грім із ясного неба в її долю постукало непоправне горе - 1952 року помирає чоловік, і Астрід Ліндгрен у 45 років стає вдовою. “Життя - дуже крихка штука, і вкрай важко зберігати щастя”, - записує вона до свого щоденника. А далі кожне десятиліття було позначене для неї страшними втратами: у 60-ті - помирають батьки, 70-ті - улюблений брат, 80-ті - син, у 90-ті - сестри.

Усі книжки, які потім одна за одною з’являлися з-під пера Астрід Ліндгрен, приносили їй величезний успіх і славу. На вершині тієї слави виблискують красою, теплим гумором і дотепністю повісті про Карлсона, Еміля з Леннеберга, прекрасні поетичні казки “Міо, мій Міо”, “Брати Лев’яче Серце”, “Роня, дочка розбійника”. Більшість їх було написано тоді, коли вона жила вже сама (бо згодом і одружені діти пішли з дому). Її визнали в цілому світі й двічі (як більш нікого!) відзначили міжнародною Золотою медаллю імені Г.К.Андерсена: першого разу - за “Расмуса-волоцюгу”, а другого - за “Брати Лев’яче Серце”. До того ж жодного письменника світу не перекладено аж вісімдесятьма мовами!

Шведські критики постійно замислювалися над тим, що ж у Астрід Ліндгрен є такого, чого не мають інші дитячі автори? Що створило їй таку шалену популярність і чому саме вона стала феноменальним літературним явищем? Може, тому що до останнього подиху не почувалася чужою в дивовижній країні дитинства? Може, тому що в її суворій правді й добрій вигадці немає і крихти фальшу? Може, тому що ніколи не допускала дорослої зарозумілості й говорила з дитиною на рівних? Та, здається, відповідь на це запитання є і в самої Ліндгрен. У слові, виголошеному на церемонії вручення медалі імені Г.К.Андерсена у Флоренції 1958 року, вона промовляла: “Буває, що мене питають: “Чи думаєш ти, коли пишеш, постійно про тих дітей, які читатимуть твою книжку? Ні, я аніскілечки про них не думаю. Я пишу для єдиної дитини - часом шестирічної, часом восьмирічної, а часом, може, й одинадцятирічної. Проте це все-таки завжди одна й та сама дитина... Отож-бо - я пишу виключно для того, щоб розважити ту дитину, якою колись була сама”.

Її творчість, наснажена безпосередністю й щирістю, не старіє, як не старіла її дитинна душа. Її завзятій працьовитості, безмежній фантазії та невичерпній творчій спромозі можна тільки дивуватися, як ото дивуються родючій яблуні, що від ваги свого цвіту дедалі більше молодіє. У її книжковому світі панує народний казковий дух, він часто-густо населений дивовижними істотами - гномами, тролями, чурами, в них панує атмосфера добра, мужності, чесності, мудрості. Люд, що в поті чола трудився на хуторі, покоївки, кухарки, сусіди, родичі, деталі побуту й довкілля - нічого, геть нічого не пропало, все воно “осіло” в її книжках і стало незнищенним. Увесь її рідний Смоланд, де побутують старовинні легенди та перекази, де височіють готичні церкви і свято оберігаються древні камені з рунами. Недаремно в її повістях природа так багато важить, особливо світанки, бо вона звикла “ловити казку вдосвіта”...