Соло самотнього серця. Найстрашніше покарання для людини, як відомо, – це самотність. А коли цю кару призначає собі сама людина?

Ваня був єдиною дитиною в сім’ї. Батько його, Михайло Йосипович, працював стоматологом. У місті знали його, як висококласного спеціаліста. Заробляв добре. Жили у великому власному будинку. Мати не працювала, присвятивши себе повністю сину і чоловіку. Ваня до дитячого садочка не ходив: і догляд там не такий, як треба, і харчування неякісне, ще й навчитися від інших дітей чогось поганого може – так вважали батьки. В п’ять років мати повела Ваню до музичної школи – вона помітила, що в сина гарний слух: мелодію, як то кажуть, “схоплював” на ходу. Викладач, перевіривши здібності хлопчика, підтвердив: треба вчити його музиці і порадив віддати у підготовчий клас. Негайно було куплено піаніно. Але педагоги порадили вчити Ваню грі на скрипці. На піаніно, сказали, навчиться грати потім.

Вчився він охоче. Не маючи друзів, – батьки не хотіли, аби він товаришував з сусідськими дітьми, – він міг годинами грати музичні вправи. Напевно, скрипка замінювала йому друзів.

Після закінчення музичної школи і дев’ятого класу загальноосвітньої він успішно продовжив навчання в музичному училищі. Коли постало питання про вищу освіту, батьки вирішили: треба Ванюші навчатися в консерваторії. Сам він охоче погодився. Перший раз Ваня покинув рідну домівку. У столиці батьки знайшли йому кімнату – не в “общазі” ж йому жити, домовились з хазяйкою, що буде готувати йому їжу. Майже кожного тижня вони машиною їздили до нього, привозячи продукти і все необхідне.

Студентське кохання

Ваня з головного поринув у навчання, яке давалось йому досить легко. На другому курсі – як грім серед ясного неба – він закохався у сокурсницю. Та ще й як: вирішив негайно одружитися. Напевно, далось взнаки те, що він ніколи ні з ким по-справжньому не товаришував, і перші почуття захопили його зі страшною силою. Батьки, дізнавшись про його плани, були в розпачі – у 19-ть одружитись? На ті часи це було неймовірно, але заперечувати не наважились. Весілля гуляли і в рідному закарпатському місті Іванни, і вдома у Вані. Через рік Іванна народила дівчинку. На сімейній раді обох родин вирішили, що молоді будуть продовжувати навчання, а немовля забере до себе мати Іванни.

Йшов час. Замкнутий, небалакучий, увесь, як кажуть, у собі, Ваня мало уваги приділяв дружині. На її прохання піти кудись з компанією розважитися чи на дискотеку – завжди уперто відповідав: “Мені не цікаво. Якщо хочеш – іди сама”. І вона йшла. Якось ніби само собою сталося, що їхній шлюб через два роки розпався. Невдовзі Іванна вдруге вийшла заміж і після закінчення консерваторії разом з новим чоловіком виїхала до Росії, Ваня не знав, де знаходиться його колишня дружина і донька. Та, схоже, його це не цікавило. Чи жалкував він, що так сталося? Чим сумував за ними? Навряд чи. Йому самому, як він думав, було добре… Та й, врешті-решт, не сам він був, а з музикою, що замінювала йому всіх і все.

Іван після закінчення консерваторії повернувся в рідне місто і почав працювати викладачем у тому ж музучилищі, де сам навчався. Спосіб життя не змінювався роками. Таке життя його цілком влаштовувало: оточений турботою батьків, затишком і комфортом, він цілком віддавався своїй улюбленій справі. Все було б добре, але раптово на своєму робочому місці від серцевого нападу помер батько. Жити стало сутужно. Вони з матір’ю вирішили продати будинок і купити трикімнатну квартиру. Мати часто хворіла, і Іван Михайлович із занепокоєнням думав: що буде, як матері не стане? Він був впевнений, що такої втрати не переживе…

Одного разу – це було років через 15 після розлучення – він отримав листа від Іванни. Вона просила допомогти матеріально, бо їхня дочка серйозно хвора і потрібне лікування за кордоном. Він відповів, що допомогти не може, бо батько помер, мати хворіє, а в нього зарплатня досить невелика.

“Ти так схожа на мою маму...”

Згодом Івану Михайловичу запропонували викладати в інституті культури на кафедрі теорії музики. У новому колективі він тримався відокремлено. І студенти, і викладачі-жінки заглядалися на нього: завжди модно вдягнений, підтягнутий, він виглядав набагато молодше своїх сорока років. Особливу увагу приділяла йому завідуюча кафедрою Алла Володимирівна, жінка бальзаківського віку, яка жила сама. Вона часто-густо запрошувала його під різними приводами до свого кабінету після занять. Одного разу сказала:

- Завтра в мене день народження. Запрошую.

- Відверто кажучи, я не дуже полюбляю такі “міроприємства”.

- Невже відмовите мені?

- Прийду, - пообіцяв. Але по всьому видно було, що великого захвату від цієї пропозиції не мав. Купивши квіти і сувенір, він у призначений час завітав до її домівки. Алла Володимирівна зустріла його привітно. У модній сукні з сучасною короткою зачіскою, вона виглядала дуже ефектно. З подивом Іван Михайлович побачив, що в залі накритий стіл на двох.

- А що, нікого більше не буде? – запитав.

- Звісно ж. Ви сказали, що не полюбляєте гучних компаній.

Цей вечір став початком їхнього зближення. Згодом він перебрався до Алли Володимирівни. Незадовго перед цим померла мати. Це був для нього страшний удар. Але людина сильніша, ніж сама про себе думає: він пережив це горе. І така зміна в його житті була єдиним порятунком.

Алла Володимирівна виявилася турботливою жінкою, ніжною, люблячою. Він часто казав їй: “Ти так схожа на мою матусю…”. Єдине, що затьмарювало сімейне щастя, були несамовиті ревнощі Алли Володимирівни. Вона ревнувала його до всіх. Коли Івана Михайловича не було вдома, вона, “сідала на телефон” і починала пошуки, обдзвонюючи всіх, кого знала. Коли він приходив додому, вона влаштовувала йому справжнісінький допит. Він мусив виправдовуватись і щоразу звітуватися про кожну хвилину своєї відсутності. Це його ображало. Він не звик ні перед ким виправдовуватись, тим більше, що ні в чому не вважав себе винним.

Якось Алла Володимирівна повинна була поїхати у відрядження до Києва. Скориставшись її відсутністю, Іван Михайлович вирішив на вихідні з’їздити в сусідній обласний центр провідати рідного дядька, якого не бачив давно. Через два дні, повернувшись додому, з жахом побачив, що квартиру обікрали, підібравши ключі до вхідних дверей. Все цінне винесли. “Що буде, як повернеться Алла Володимирівна?” Скандал був грандіозний: “Так ти у мою відсутність ходив до своїх коханок, ночував у них! Ти – пройдисвіт! Мене проміняв на цих брудних повій!”. Ніяких пояснень не хотіла слухати.

Зібравши свої нечисленні речі, ображений Іван Михайлович повернувся до себе. І знову потягнулися дні, місяці одноманітного самотнього життя. Довгими вечорами грав собі на скрипці виливаючи в музиці всі свої почуття і тугу за батьками.

Коли Івану Михайоловичу виповнилось 60 років, він не захотів більше пов’язувати своє життя з роботою у вузі: не хотілось жити за розкладом. Він мав учнів, які приходили до нього додому на заняття. Репетиторство давало деякий прибуток. Він чітко розпланував свій час: довгі прогулянки на свіжому повітрі незалежно від пори року, раціональне харчування – все це сприяло тому, що Іван Михайлович почувався добре. Але одного разу, повернувшись із прогулянки, він відчув себе зле і викликав “швидку”.

Оглянувши його, лікар сказав, що в нього запалення апендиксу і треба негайно в лікарню. Після операції Іван Михайлович одужував швидко. Одне засмучувало – до всіх приходили родичі, знайомі, тільки до нього – ніхто.

Усі ми хочемо любові

Повернувшись з лікарні, він все частіше подумки запитував себе: що буде далі. Діло йде до старості, а це, як правило, хвороби. І коли нікого немає поруч, як бути? Читаючи газети, він мимоволі почав звертати увагу на оголошення про знайомства. Одного разу якось інтуїтивно звернув увагу: “Самотня жінка, 57 років, матеріально та житлом забезпечена, познайомиться з порядним чоловіком”. А чому б і ні? Зателефонував. Так Іван Михайлович познайомився з Вірою Андріївною. Вона розповіла, що має дочку, яка вже давно заміжня і живе з чоловіком і дітьми окремо. Віра Андріївна все життя пропрацювала перукарем. Іван Михайлович їй сподобався, а вона – йому. Вирішили, що будуть жити в нього, а свою квартиру вона здасть квартирантам – гроші зайвими не будуть.

Віра Андріївна в усьому намагалася догодити вибагливим смакам Івана Михайловича: готувала те, що йому смакує, була дбайливою хазяйкою. Здавалось, що все буде добре. Але ж немає людей, як кажуть, без “пунктиків”. У неї одним з них було читання любовних романів. Вона їх купувала, брала напрокат і “ковтала” миттєво. Спробувала заохотити до такого читання й Івана Михайловича. Але коли одного разу на її настирливі прохання він взяв у руки книгу, то прочитавши дві перші сторінки, був страшенно обурений: як вона може читати цю любовну нісенітницю про всяких там графів і герцогинь. Це шокувало його витончений смак. Другий “пунктик”, що найбільше дратувало його, були багатогодинні розмови Віри Андріївни по телефону з подругами, яких у неї було безліч. Говорили, як правило, про “мильні опери”, які вони постійно дивилися по телевізору, - обмінювались враженнями. Це базікання доводило Івана Михайловича до того, що він скаженів. Спершу стримувався і мовчав, а потім відверто сказав, що думає про смаки і взагалі інтелект Віри Андріївни. Після однієї особливо бурхливої розмови вона, розлючена, зібрала свої речі і пішла геть, кинувши на прощання: “Ти вважаєш себе дуже розумним – от і живи зі своїм розумом”.

Які довгі дні і вечори… А по ночах не спиться. Якби можна було розпочати життя спочатку. Скількох помилок уникнув би! Але життя помилок не прощає…