Одна любов – через усе життя

Одного зимового дня я йшла центральною вулицею міста. Думаючи про свої справи, я не відразу збагнула, що до мене хтось звертається. Зупинившись, я побачила немолоду жінку:

- Пробачте, ви не знаєте, де знаходиться магазин, в якому продають “соціальний хліб”?

Я зрозуміла, про що йдеться.

- Ходімо разом зі мною: я якраз йду в тому напрямку.

Я пішла повільніше – помітно було, що швидка хода не для цієї жінки: вона важко дихала. Та й під ногами була суцільна “ковзанка”. Звернула увагу, що жінка була одягнута акуратно, але за модою дуже далеких часів. “Звідки ж у пенсіонера гроші на одяг?”, - подумала я. Немов вгадавши мої думки, жінка, ніяковіючи, пояснила: “Хочу купити того дешевого хліба не для себе – мені син допомагає, - а для сусідки: дуже вже вона бідує”. І додала: “Я хвилююсь, аби не запізнитися на потяг додому. Мене чекає Дмитрик. Я не можу кидати його самого надовго”.

- Це ваш онук?

- Ні, - якось по-молодому засміявшись, відповіла моя супутниця. – Це мій чоловік. Він зовсім сліпий, а я – його очі.

Ми йшли, а Марія Іванівна – так вона мені назвалася – за двадцять хвилин дороги переповіла все своє життя.

У далекому 1952 році вона, 20-річна дівчинка, працювала в робочій їдальні, що була при будівельному управлінні.

- Робота була не з легких. Цілий день на кухні крутитися, як муха в окропі. В обід всі працівники кухні ставали на роздачу – треба було швидко нагодувати робочих. Я стояла на роздачі перших страв. Всіх своїх клієнтів ми знали добре – це були в основному хлопці, які ще не встигли поміняти військову форму на цивільний одяг, та й купити щось у той час було нелегко. Один весь час шуткував зі мною: “Який у тебе смачний борщ, красуне. Мабуть, секрет знаєш, як вгодити чоловіку…”. Я червоніла і мовчала. Він мені подобався: високий, чорнявий, завжди з лагідною посмішкою. Тільки помітила, що він якось дивно очі примружує. Потім я дізналась – під час війни його контузило. З тих пір погано бачив. Одного разу він, приймаючи з моїх рук тарілку, пошепки сказав: “Приходь сьогодні до клубу на танці”. Так ми почали зустрічатись, а через три місяці побралися. Ніяких гучних весіль у той час не було. Прийшли його друзі та мої дівчата з їдальні. Гуляли теж у їдальні. Друзі, скинувшись, хто скільки мав, зробили нам розкішний подарунок – купили диван. На ті часи це був дійсно “царський” дар. Як ми з Дмитром раділи! Оселилися в гуртожитку, де жив чоловік. Вечорами, сидячи на дивані, мріяли, що колись у нас буде своє житло. Які ж ми були щасливі… Народила я сина. Начальник будуправління наказав виділити Дмитру як кращому будівельнику однокімнатну квартиру. На той час мій чоловік уже був бригадиром. Я вмовила його вчитись заочно в технікумі. Згодом його призначили виконробом.

Йшов час, і я стала помічати, що Дмитро якось на очах почав мінятися: увечері йшов із дому, повертався пізно. Змінилася і його поведінка: вже не було тієї відкритої посмішки, не чула від нього лагідних слів. На сина майже не звертав уваги. Натомість став якимсь роздратованим, похмурим… Одного вечора, коли він пізно повернувся, я не витримала і запитала:

- Дмитрику, в тебе, може, неприємності на роботі?

- Все гаразд, - буркнув сердито.

Жили ми у робітничому селищі, де всі знали один одного. До мене дійшли чутки, що мій чоловік “крутить роман” з бухгалтеркою, що працює у їхньому будуправлінні. “Доброзичливі” кумасі доносили, що він ходить після роботи до неї додому. Бачили їх разом і в клубі. Спершу я не вірила цим пліткам, але з часом переконалася: чоловік має іншу. Ні, я не сварилася. Просто одного разу, коли він не ночував вдома, - а це вже траплялося не раз – наступного ранку зібрала його речі і, коли він прийшов додому, сказала: “Будь щасливий з іншою, а я тебе ділити з кимось не хочу”. Так ми розійшлися.

Минали роки. Одній піднімати сина на ноги було нелегко. Яка то зарплатня в посудомийниці! Але нічого, якось виживали. Син підростав у мене хороший: і вчився добре, і вдома допомагав мені. Такий ріс лагідний, ввічливий. Сусіди казали: “Ну, Маріє, з чоловіком тобі не поталанило, зате сина маєш хорошого”. Про заміжжя й не думала, хоча траплялися чоловіки, й навіть непогані. Не хотіла, аби в сина був вітчим. Про колишнього чоловіка нічого не знала, бо після нашого розлучення він виїхав з новою дружиною в Росію. Тільки фотографія на стіні, де ми вдвох, нагадувала про минуле…

Закінчив синок школу, технікум, відслужив армію. Повернувся додому і одружився з дівчиною, з якою зустрічався ще до армії. Молодята не захотіли жити у нашому селищі і вирішили переїхати до обласного центру, де жили батьки невістки. Залишилась я одна. Синок з невісткою часто приїздили до мене. Матеріальних труднощів особливих не мала: діти заробляли непогано. А я вже була пенсіонеркою.

Одного разу з поштової скриньки вийняла листа. Конверт був підписаний незнайомим почерком. Пам’ятаю цей лист дослівно, хоча пройшло вже багато років. “Дорога Марійко! Пише тобі твій колишній чоловік Дмитро, якщо ти мене ще пам’ятаєш. Свого часу я дуже завинив перед тобою і нашим сином – я зрадив вас. А зрадників, мабуть, важко прощати. Цей лист пишу не сам, а мій товариш по кімнаті у притулку для інвалідів. Я зовсім сліпий. Коли почав остаточно втрачати зір і не міг працювати, моя дружина заявила: “Каліка мені не потрібен”. І вона “здала” мене в притулок. Я розумію, що незряча людина – великий тягар для оточуючих. Тому сприйняв це досить спокійно. Отак я й доживаю свій вік. Молюся, прошу Господа забрати мене скоріше… Багато передумав – на таку кару я заслуговую. Написав тобі – ніби стало легше на душі. Пробач мені, якщо можеш. Молю Бога за вас – і вдень, і вночі. Твій Дмитро”.

Читала я цей лист і гірко плакала. Ось така вона, доля. Зателефонувала сину, аби він терміново приїхав. Дала прочитати листа. І відбулася в нас сімейна рада.

- Синку, я знаю, що тобі буде важко прийняти моє рішення: хочу поїхати і забрати батька з притулку. Я буду доглядати його до самої смерті. Ти ріс без батьківської ласки, без його підтримки. А я жила без чоловіка. Важко, дуже важко нам було… Але Господь заповідав нам прощати гріхи. Давай і ми простимо його.

- Мамо, вирішувати вам. Я не хочу брехати – дуже тяжко мені було бути безбатченком при живому батькові. Бували часи – мені хотілося плакати, коли я бачив, що в моїх друзів є люблячі татусі, а мій – покинув мене. Але тепер я не маю права його засуджувати. Поїдемо удвох і привеземо його.

І ось вже багато років ми живемо щасливо з Дмитриком. Скільки за цей час ми переговорили з ним про все! Через багато років любов повернулася до нас. Дав би Бог нам ще пожити на цьому світі. Чоловік часто каже мені: “Марійко, я дуже боюся залишитися без тебе. Я хотів би, аби ми померли в один день…”. І з його незрячих очей біжать сльози.

Ми підійшли до магазину, який шукала Марія Іванівна. Цього дня я не могла вже ні про що думати: весь час переді мною була вона – Марія, свята жінка.