На краю прірви

Цей випадок трапився у невеличкому містечку - райцентрі, де майже всі мешканці знають один одного і де сховатися від злих язиків неможливо.

Андрій та Ольга жили в одному триповерховому будинку. Батьки обох працювали на одному підприємстві, - а воно на той час було єдиним велетнем промисловості в цьому маленькому місті. Але батько Олі був директором - тоді директори ще не мешкали в “царських селах”, - а батько Андрія працював простим верстатником. Діти ходили в один дитячий садочок: Андрійко - у підготовчу групу, бо був на два роки старший за Олю. Разом ходили й до школи. Товаришували з дитинства. В школі, коли Андрійко був у третьому класі, а Оля - у першому, однокласники, не раз співали їм услід: “Тили-тили тесто, жених и невеста!”. Вони тільки сміялися. Мабуть, самі того ще не розуміючи, вони вже тоді покохали один одного. Оля, смуглява, чорноока, верховодила в класі. Андрій же - повна їй протилежність: спокійний, врівноважений, з великими голубими очима, які завжди випромінювали тепло та доброту.

Коли Андрій закінчив школу, вирішив вступати до технічного вузу -математика і фізика давалася йому легко. Розлучатися з Олею, ох, як не хотілося... На вихідні приїздив додому. І тоді вони вже не розлучалися ні на хвилину.

Оля після закінчення дев’яти класів вступила до медучилища - добре, що воно було в їхньому містечку. Мріяла потім закінчити медінститут і стати лікарем. Отже, з дому від’їжджати не треба - вона ж бо з дитинства звикла до комфорту та достатку. Коли Оля закінчила училище, а Андрій вже працював на тому ж підприємстві, де і їхні батьки, вирішили побратися. Щоправда, Олині батьки були не в захваті: мовляв, Андрій не пара їхній дочці - з простої сім’ї та й зовнішністю не дуже вийшов...

Але вирішили не втручатися у життя молодих - нехай потім не кажуть, що батьки помішали.

Весілля було гучним. Ще б пак - директор видавав заміж єдину дочку.

Жили молоді в Олиних батьків - так вона захотіла. Андрій не заперечував - він ніколи нічого проти не говорив Олі. Незабаром Оля народила дочку. Коли Віточці виповнилося півроку, Оля заявила чоловікові:

- Ти знаєш, я порадилася з батьками і вирішила вступати в медінститут.

“Порадилася з батьками, а мені - ні слова”, - промайнула в Андрієвій голові думка:

- А як же дитина? Я? Адже вчитися треба так довго.

- Нічого. Якось буде. Я ж буду приїжджати з Києва. А твоя мама допоможе виняньчити Віточку - вона ж не працює, - сказала, як відрізала.

Не без допомоги батька Оля вступила до столичного вузу. Андрій забрав Віточку і оселився у своїх батьків. Олині батьки не заперечували.

Оля приїздила не так часто, бо, як вона казала, вчитися важко - немає вільного часу. Зовні вона змінилася - модна зачіска, макіяж, якийсь імпортний одяг.

Йшли роки. Андрій, аби більше заробляти, адже він мав матеріально допомагати Олі, бо ж він, її чоловік, не хотів, щоб вона була на утриманні своїх батьків, підробляв нічним сторожем. Один Бог знає, скільки ночей недосипали Андрій та його мама, Віра Тихонівна, коли Віточка хворіла. Андрій взагалі забув, коли він востаннє висипався.

Мало-помалу Оля закінчила вуз. Тато допоміг, і її було призначено завідуючою терапевтичного відділу райлікарні. Здавалося, нарешті, що життя налагодилося. Знову перебралися до Олиних батьків. Мовляв, у них кращі умови. Андрій, як завжди, погодився.

Оля часто-густо затримувалася на роботі. Іноді не ночувала вдома - мовляв, нічне чергування має бути і у завідуючої. Неспокійно на серці в Андрія. Його кохана на очах змінювалася. Андрієві зовсім не приділяла уваги. Навіть з Віточкою спілкувалася рідко: прийде з роботи, погладить її по голівці, поцікавиться, як справи у школі - донька вже навчалася у першому класі, - та йде відпочивати, бо ж втомилася на роботі.

По містечку вже повзли чутки, що Оля і головний лікар - коханці. Кажуть, що бачили їх не раз у ресторанах в обласному центрі. Докотився розголос і до Андрія. Він дуже переживав, підозрюючи жінку в зраді, але не наважувався поговорити з нею відверто.

Одного квітневого передвеликоднього дня Оля прийшла додому збуджена, весела:

- Їду на семінар до Києва, на п’ять днів.

Вже потім Андрій від зовсім чужої людини дізнався, що ніякого семінару не було, їздила його дружина з коханцем на відпочинок до Закарпаття. Це стало останною краплею, яка переповнила чашу терпіння чоловіка.

- Мамо, позичте мені, якщо можете, п’ятсот гривень.

- Навіщо тобі, синку?

- Хочу зробити подарунок Олі та Віточці.

Позичила мати гроші, дала синові. Пройшло два дні. Ввечері Ольга та Андрій полягали спати, вона - в спальні, він - в залі на канапі, вони вже давно не спали разом. Було тихо. Тільки годинник ритмічно відраховував хвилину за хвилиною. Раптом тишу пронизали два постріли, схожі на звук розірваної шини.

Коли Олині батьки забігли в кімнату, їхнім очам відкрилася страшна картина: на ліжку горілиць лежала Оля з розплющеними очима в калюжі крові, поруч на підлозі Андрій - куля пройшла крізь скроню.

Страшна новина блискавично розійшлася містом. Мати Андрія не витримала і втратила розум. Коли чоловік допомагав їй одягнутися, щоб провести сина в останній шлях, з шухляди, де лежала чорна хустина, випав аркуш паперу. “Любі мої батьки! Коли ви прочитаєте цей лист, мене вже не буде. Я знаю, що мій вчинок принесе вам багато горя, але так жити більше я не можу. Я любив Олю більше, ніж життя... Простіть мене, якщо зможете. Виховайте Віточку. Цілую востаннє. Ваш Андрій”.

Пройшло дев’ять днів від того страшного дня. Сусідка Віри Тихонівни прийшла до неї, щоб провідати, бо не бачила два дні. Двері квартири були зачинені, і на дзвінок ніхто не відгукувався. Вона зателефонувала до міліції. Зламали замок. У квартирі нікого не було. Всі хатні речі стояли на своїх місцях. Зникли лише фотографії Андрія та Віточки. Віра Тихонівна з чоловіком та внучкою назавжди залишили місто, взявши з собою тільки необхідні речі. Одні казали, буцім бачили їх у сусідній області, де мешкали родичі Віри Тихонівни. Інші - що вони подалися на Північ, подалі від цих місць. Хто знає...