Кубанська казачка

Аж по тій же лікарні пролітає чутка, мовляв, “тут та сама Ладиніна, котра з “Кубанських козаків” і “Багатої нареченої”, та сама білявка, ну пам’ятаєте?..”, то біля її палати вишиковується черга — хворі, здорові, медперсонал. Люди не вірять, що вона ще... жива. І що під схлипи вмираючого трагічного століття ще залишився цей прославлений у минулому “свідок”, яка поховала себе одного разу заживо...

Вже через п’ять років — 2003-го (в березні) — вона в більш привілейованій — Боткінській — лікарні. Про неї начебто згадали. Вручили премію “Ніка”. Показали по ТБ — маленька і висохла бабуся. “Боже, невже вона?” Її підтримували Наїна Єльцина і телеведучий Микола Сванідзе. У Боткінській Ладиніна з останніх сил чіплялася за життя, наче не вірила власному паспорту. Хапалася за халати лікарів і нянечок: “Зробіть щось, щоб я могла жити... Я готова боротися... Я дуже хочу жити...”

А йшов їй уже 95-й. Останній рік цієї найскладнішої долі.

“Міф Ладиніної” народжувався в епоху трагічну й “мажорну”. У тієї епохи, як відомо, безліч суддів. Але й адвокатів чимало. Та якщо тільки про кіно, то, звісно, далеко не всі картини тієї епохи винесли часу присуд. Дехто загинув після холодного літа 53-го. Померли під клеймом “фальш”.

Тільки от із веселими “колгоспними” творами Пир’єва—Ладиніної справа трохи цікавіша. Історичної правди шукати в них не слід. Однак навіть через десятиріччя ті “лаковані” стрічки не втрачають своєї мелодійної чарівності (завдяки Дунаєвському) і акторського блиску (завдяки Ладиніній в тому числі). Ці фільми відносять глядача в якийсь ірреальний простір. Просто-таки “фентезі 30—40-х”, де винятково високі врожаї, передові трактористи, побиті рекорди й недобиті вороги.

Родом вона із сибірського сільця Назарово (Єнісейська губернія) — це страшна глушина. Батьки напівписьменні. До “високого” ані стосунку, ані тяжіння не мали. В сім’ї четверо дітей. І Маруся була для них вихователькою, “гувернанткою”.

Закінчивши школу, сама в п’ятнадцять із невеличким стає сільською вчителькою. Але незабаром приїжджає в Смоленську губернію (на батьківщину батька), щоб бути ближчою до театру.

Один із акторів, який працював із Мейєрхольдом, розгледів у цій сільській вчительці неабиякий талант, надряпавши їй адресу театрального вузу в Москві.

У квітні 1936-го вона знайомиться з молодим режисером Іваном Пир’євим.

Історія створення “Багатої нареченої” почнеться із зустрічі Пир’єва з директором Київської кіностудії Павлом Нечесом. До Києва незабаром було викликано і Ладиніну.

Особисто Сталін дивився кіно, при цьому цікавився: “А кто эта маладая актрыса? Она замужем? Тогда пусть и будет багатой нэвэстой…”

І нагородив — чим міг.

Акторка згодом стала лауреатом п’яти Сталінських премій. Пир’єв — шести. А злий на язик композитор Богословський із цього приводу вигадав дотепну загадку: “Одне ліжко, а в ньому відразу одинадцять лауреатів Сталінської премії! Вгадайте, хто...”

Особисто зі Сталіним Ладиніна тісно не спілкувалася. Хоча й зажила слави “улюблениці”. Нарівні з Орловою (Сєрову і Целіковську вождь чомусь не переварював) Ладиніну з чоловіком постійно запрошували до Кремля. Одного разу — перед війною — приїхала на якусь сталінську високопоставлену сходку. Там були всі перші особи тих часів. Александров із Орловою, Герасимов із Макаровою, Пир’єв із Ладиніною... Чоловік у сірому підійшов до них, звернувшись лише до Орлової та Ладиніної: “З вами хоче поговорити Йосип Віссаріонович...” І в бік чоловіків: “А вас ніхто не запрошував!”

Коли помер Сталін, по суті, помер і її ілюзорний кінематограф. Її останній фільм — “Випробування вірності” — Пир’єв знімав 1953-го, у рік смерті вождя. За якоюсь диявольською закономірністю пік сталінського безумства (1937-го) став стартом її зоряної кар’єри, а час його фізичної смерті — її прощанням із кіно. Немов всесоюзну “свинарку” і грузинського “пастуха” з’єднував якийсь містичний зв’язок.

А між цими датами — усього 16 років її повноцінної роботи в кіно.

Тільки Ладиніна не ридала в день його похорон, як мільйони людей. Вона лише сиділа на жалобній церемонії, прикривши рукою очі, спостерігаючи за скорботою інших.

Після української “Нареченої” Пир’єв—Ладиніна розжилися серйозним “посагом”. Усі їхні фільми були на очах. У Сталіна в пошані. Напередодні війни 1941-го Пир’єв знімає “Свинарку і пастуха”: натура на Кавказі — і відразу повідомлення “Від Радянського інформбюро…”: Сталін наказує продовжувати зйомки чергової колгоспної радості. Пісню “И в какой стороне я не буду, по какой не пройду я траве…” співають в окопах і на заводах.

1949-го пара взяла в оборот слабкий сценарій Миколи Погодіна “Веселий ярмарок” — і знову зробила народний фантастичний фільм “Кубанські козаки” про достаток кінця 40-х.

За цей фільм Пир’єву “по повній” дісталося вже за “перебудовної” преси. З одного боку, і було за що, з іншого — комедія все ж таки.

Щоправда, він усе це вже не міг читати зі зрозумілих причин... Помер 1968-го на зйомках “Карамазових”. Зате всі публікації в “МК” або “Московских новостях” болісно вивчала Марина Олексіївна — у своїй двокімнатній, на Котельницькій.

Давно не було на світі людини, яка колись обрубала трос її долі — і цей човен пішов у вільне плавання. В нікуди.

Тільки у неї завжди були свої рахунки з Пир’євим. Віталій Вульф, наприклад, упевнений, що вона до останнього подиху кохала його. Попри грубість, підлість, зради, неймовірну жорстокість, яка в результаті обернулася його забороною (після фільму “Випробування вірності”) не знімати Ладиніну більш ніде й нікому!

Бос “Мосфільму” був найвпливовішою людиною — його боялися, із ним не хотіли мати справ. А вона, спалахнувши, після чергової його особистої історії (з акторкою Людмилою Марченко) написала скаргу в ЦК партії... Але тоді вже не було її головного могутнього захисника. Нікому було читати ці листи розпачу.

Після п’ятнадцяти років колосальної слави настає майже піввікове мовчання. Що значить бути “всім”, а потім зникнути, розчинитися, впасти на дно і розтанути разом із власною тінню?

Це драма незбагненна. Нічого спільного з тими “жовтуватими” інтригами, які деякі жваві акторки перетворюють на вселенські трагедії.

А Ладиніна, людина важкого характеру і колючої вдачі, сама себе і запросила до страти. І до 2003 року була віддана “пласі” на Котельницькій. У неї були мужність жити і воля мовчати. Це дано не кожному.

Її однолітки — Лідія Смирнова, наприклад, — складали мемуари про свої романи та захоплення. Ладиніна мовчала — завжди.

Інші навіть у глибокій старості знімалися. Вона відмовляла всім режисерам.

Були рідкісні концерти “Співає товариш кіно”, де вона з Крючковим ще дивувала куплетами із “Трактористів” (а багато хто не вірив, думали, “двійник”).

Були й рідкісні подорожі в будинки відпочинку, де її вже мало хто впізнавав, та вона й не афішувала колишнє дзвінке ім’я.

Син від Пир’єва — Андрій — знімав кіно про міліціонерів (“Версія полковника Зоріна” тощо), але в жодну картину матір не покликав. Онук, названий Іваном на честь діда, судячи з деяких публікацій, тільки вимагав у Ладиніної пенсію — у роки дефолту особливо.

Її звали на підробітки в кіно і Микола Губенко, і Євген Матвєєв. Відповідала: “Вже відіграла своє”.

У найважчі часи продавала концертні сукні та прикраси “пир’євського періоду” — якось виживала.

Однак по-справжньому жила, судячи з усього, лише на “пласі”. Без свідків. Близькі їй люди згадують, що вона чудово усвідомлювала: час “її кіно” минув того самого 1953-го. Вороття немає. З’явилися нові обличчя і нові типажі (Самойлова в “Журавлях”, Лаврова в “Дев’яти днях одного року”). А над Ладиніною тяжів сталінський “колгоспний посаг” — її слава і її прокляття.

Не було оплесків і квітів. Не було криків “Мотор!” Зали­шалося тільки її невгамовне бажання після всіх тріумфів і трагедій утриматися за крайку білого світла — в порожнечі, у забутті: “Зробіть щось, щоб я могла жити... Я дуже хочу жити...”. Йшов третій рік нового століття, їй було 95.