Гнатюк Дмитро

Вперше Дмитрик заспiвав у церковному хорi, де старий регент оцiнив його дзвiнкий альт. Та справжня дорога до мистецтва вiдкрилася йому у повоєннi часи. У 1944 роцi закiнчує короткотермiновi курси у Чернiвцях, учителює в початковiй школi, органiзовує сiльську художню самодiяльнiсть. Згодом вiйськкомат мобiлiзує його у мартенiвський цех уральського заводу в Нижнiй Салдi.

По війні Дмитро поспiшає до Буковини, де обдарованого легеня-красеня приймають до Чернiвецького музично-драматичного театру iмені О. Кобилянської, де в той час працював вiдомий український режисер Василь Василько. Народний артист одразу ж звернув увагу на молодого артиста хору i незабаром почав доручати йому невеличкi сценiчнi ролi. А паралельно Дмитро Гнатюк шлiфував свої вокальнi здiбностi в обласному будинку народної творчостi пiд керiвництвом М. Iваницького, i на всю силу його голос зазвучав навеснi 1946 року. Вiн був почутий гостями з Києва, i восени Дмитро стає студентом Київської державної консерваторiї iм. П. Чайковського.

Доля звела Дмитра Гнатюка з народним артистом Iваном Паторжинським, який став його вчителем оперного мистецтва.

Завдяки I.С. Паторжинському Дмитрові Гнатюку було дозволено вiдвiдувати репетицiї Київського оперного театру, де той з насолодою спостерiгав за пiдготовкою до концертiв-вистав славетної спiвачки, народної артистки Марiї Литвиненко-Вольгемут, iнших провiдних майстрiв театру.

Та найприємнішою подiєю, що залишилася у пам’ятi на все життя, для студента третього курсу стала його акторська робота над створенням образу Євгенiя Онєгiна. А вiдтак успiх Дмитру принесла партiя Миколи в оперi “Наталка Полтавка” М.Лисенка. Навеснi 1951 року вiн успiшно складає випускнi iспити, отримує право стати солiстом столичного оперного театру. У його складi Дмитро Гнатюк iз Москви виїхав на першi свої гастролi до Ленiнграда.

А широке “офiцiйне” визнання на Українi прийшло до спiвака пiсля великого i заслуженого успiху знову ж таки у Москвi у травнi 1954 року. У Великому театрi вiн був неперевершеним у виставах “Богдан Хмельницький”, “Князь Iгор”, “Наталка Полтавка”. Газета “Вечiрня Москва” за 15 травня писала: “Справжню насолоду принiс слухачам своїм прекрасним свiжим голосом виконавець партiї Iгоря – молодий, талановитий спiвак Д. Гнатюк, виконання вiдзначається рiдкiсною музикальнiстю, проникливим артистизмом та художнiм смаком”.

Сьогоднi важко перелiчити оперний репертуар Дмитра Гнатюка, який виконав бiльше ніж пiвсотнi складних i великих ролей. Серед них Султан у “Запорожцi за Дунаєм”, Еней в “Енеїдi”, Остап в “Тарасові Бульбi”, Фiгаро у “Севiльському цирульнику”… Своїм голосом Дмитро Гнатюк чарував глядача у виставах “Богдан Хмельницький”, “Вiйна i мир”, “Загибель ескадри”, “Пiкова дама”, “Iоланта”, “Травiата”, “Демон”, “Аїда”, “Рiголетто”, “Трубадур”, “Весiлля Фiгаро”, “Кармен”, “Абесалом i Етерi”…

Листопад 1960 року вибухнув у Москвi небувалими овацiями на честь Дмитра Гнатюка, прихильними рецензiями у газетах, журналах. Йшла декада української лiтератури та мистецтва, i глядацька публiка була заполонена “Пiснею про рушник” Платона Майбороди на слова Андрiя Малишка. У Палацi спорту у Лужниках, у Колонному залi Будинку спiлок, у Центральному будинку працiвникiв мистецтв, у Великому театрi публiка просила, вимагала, а нерiдко й скандувала “Руш-ни-чок!”, “Руш-ни-чок!”. Мелодiя про нiжну синiвську любов проникливо i натхненно йшла з душi i серця, бо вже давно не було такої щемливої i нiжної пiснi про матiр, що “в дорогу далеку на зорi проводжала i рушник вишиваний на щастя, на долю дала”. 24 листопада у Великому Кремлiвському палацi український спiвак почув радiсну, хвилюючу звiстку: йому було присвоєно найвище звання – Народний артист Радянського Союзу.

Захоплено, тепло i щиро згадує Дмитро Михайлович, коли влiтку 1960 року йому запропонували зробити тривале концертне турне по Новiй Зеландiї та Австралiї. Оскiльки бiльшiсть творiв вiн виконував українською мовою, а про таку державу як Україна мало хто знав, то рецензiї на його блискучi виступи виходили пiд заголовками “Росiйський чудовий баритон”, “Прекрасний концерт артиста з Росiї”, “Спiвак з Радянської Росiї володiє дивовижним голосом”, “Публiка вiтає росiйського спiвака”, “Росiйський баритон дав захоплюючий концерт”. Якби сьогоднi Дмитро Гнатюк виступав у тих же залах Веллiнгтона, Окленда, Данiдiна, Крайсчерна, то заголовки були б iншими i його вже представляли б як Народного артиста України. До речi, цього звання вiн удостоївся лише в роки незалежної України.

На далекому континентi були овацiї, квiти, теплi гостини i несподiванки. “На одну iз прес-конференцiй запiзнився перекладач, а щоб не гаяти часу, – розповідає артист, – менi запропонували заспiвати, i я подарував їм “Нiч яка мiсячна”. Наступного дня журналiсти повiдомили, що пiсня краще розкрила мою душу, нiж слова”.

Гастролi завжди приємнi i цiкавi. Такою була подорож до Центральної i Захiдної Африки, де український артист дав понад п’ятдесят концертiв у Нiгерiї, Малi, Ганi, Гвiнеї, Того. А потiм було трiумфальне концертне турне по Канадi, в мiстах Монреалi, Вiндзорi, Торонто, Гамiльтонi.

Його спiв лунав у Монреалi на виставцi “ЕКСПО-67”. Вiдтак до Канади було друге, третє турне, подорожував вiн з пiснями i по Сполучених Штатах Америки. Аплодували артисту в Чикаго, Клiвлендi, Фiладельфiї, Нью-Йорку. Зарубiжнi маршрути нашого краянина пролягли через Угорщину, Польщу, Iндiю, Єгипет, Румунiю.

У 1975–му Дмитро Гнатюк закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого за спеціальністю “режисер”. В цьому ж році стає режисером Державного (тепер — Національного) академічного театру опери та балету ім. Шевченка. З 1988 року — головний режисер цього театру.

У його долі було багато творчих піднесень і життєвих потрясінь. Всього не перелічити. Приміром, у 1977 році, окрім участі практично в усіх святкових концертах, “він з величезним успіхом, як зазначає дослідник його творчості Юрій Станішевський, співав на численних всесоюзних та республіканських музичних та пісенних фестивалях перед численними глядацькими аудиторіями, дарував мільйонам шанувальників української пісні своє життєрадісне щире мистецтво”.

Кожен фестиваль приносив артисту не лише оплески, але й високі почесні нагороди, великі інтерв’ю, схвальні рецензії у популярних газетах і журналах, показ по телебаченню. Особливу популярність у тележурналістів Дмитро Михайлович здобув після того, як його ім’я було записано золотими історичними літерами у списку переможців Всесоюзного телевізійного конкурсу “Пісня-77”.

Дмитро Михайлович записав понад 30 платівок, які розходилися величезними тиражами. Він Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі та Премії Ленінського комсомолу.

Нагороджений орденами Миколи Чудотворця, князя Володимира Великого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання Героя України.

У великої зiрки i велике свiтло. Вiхи бiографiї Д. Гнатюка помiтнi й суттєвi. Окрiм творчо-мистецької роботи, на його плечi лягали й адмiнiстративнi клопоти, громадська дiяльнiсть. Довелося бути директором i головним режисером Київського театру опери та балету, тричi обирався депутатом до Верховної Ради СРСР. Вже у часи незалежності Дмитро Михайлович мав мандат і народного депутата України (1998—2002).

Щоб назвати всі творчі відзнаки Дмитра Гнатюка, не вистачить і кількох сторінок. Але попри всі сьогоднішні оцінки часів СРСР, Державна премія “Великого Союзу” справді була великою, поважною і свідчила про високий авторитет її лауреата.