№704 від 27.04.2015p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#Невигадана історія
Коли тебе зраджують - це нестерпно боляче. А зрада рідної людини - це катастрофа у твоєму житті.
Тим часом, Люба закінчила одинадцятий клас, мріяла стати лікарем. Батьки порадили їй вступити спершу до медучилища, а потім - продовжити навчання у вузі. Як завжди, дівчина послухала пораду батьків. Її прийняли, оскільки вчилася вона добре, а тому успішно склала вступні іспити.
Непоказна на вроду, Люба давно усвідомила різницю між собою і сестрою-красунею. Може тому хлопці її не цікавили, та й врешті-решт і вони не звертали на Любу особливої уваги. Дівчина була байдужа і до “танцульок”. Вона багато читала і була впевнена, що залишиться “старою дівою”. Коли Віра народила, Люба відразу ж полюбила племінника, а сестру їй було дуже шкода.
Після закінчення училища Любу, як одну з кращих студенток, направили на роботу до міської лікарні. Через рік вона вже була старшою медсестрою хірургічного відділення. Завідував цим відділенням молодий, талановитий, ерудований лікар Микола Васильович, якого персонал поза очі любовно називав “Колюня”. Всі співробітники знали, що Колюня живе разом з матір’ю, яку дуже поважає і любить. Дивувало, що жінки його не цікавили. Чому? І тільки одна мати знала про причину. Ще на другому курсі інституту Микола палко покохав однокурсницю Людмилу. Любов наче була взаємною, вже й до весілля готувалися. Але майже напередодні зовсім випадково юнак дізнався, що у Люди були близькі стосунки з викладачем інституту. Між молодими відбулася серйозна розмова. Люда зізналася, що вагітна і, аби “сховати кінці в воду”, була ладна вийти заміж за Миколу, якого, як виявилося, не любила. Для хлопця все це було страшним потрясінням і з того часу “жіноча тема” стала для нього - табу.
Час спливав. Віра невдовзі вийшла заміж і жила з чоловіком на квартирі, яку вони знімали у тому ж будинку, де жили батьки. Чоловік, як вона полюбляла казати, “вкалував на шабашках” у Москві аби заробити на власну квартиру, а ще - обидва мріяли про авто.
Якось до хірургічного відділення привезли хворого у тяжкому стані, йому необхідна була термінова операція. Хоча чергування Люби закінчувалося, вона вирішила не йти додому, а залишитися на ніч біля хворого. Операцію робив Микола Васильович, який теж ні на хвилину не відходив від пацієнта. Коли чоловік заснув, лікар і медсестра пішли в ординаторську. Пили чай, розмовляли. Напевно, саме з тієї ночі все і почалося. Чим більше вони спілкувалися, тим ближчими ставали одне одному: відчували багато спільного в поглядах на життя. На День народження Люби Микола сам напросився в гості. Він прийшов з великим букетом троянд (їх було стільки, скільки років виповнилося Любі: двадцять один). Дівчина познайомила його з батьками і сестрою. За святковим столом точилася невимушена бесіда. З того часу Микола став часто бувати у Люби. Молоді люди відчували, що з кожним днем їхні почуття міцнішають. Але подій не квапили і про одруження заговорили тільки через рік.
Люба вже не раз помічала, які пристрасні погляди кидала Віра на її коханого. Спочатку не звертала уваги - вона добре знала сестру. Згодом почала непокоїтися. Одного разу, коли на душі було зовсім неспокійно і чорні думки не полишали, вирішила відпроситися з чергування і збігати додому: цього дня Микола чомусь тільки зранку був на обході у відділенні, а потім кудись зник. Серце віщувало біду.
Те, що вона побачила вдома у своїй спальні, у своєму ліжку, було для Люби жахливим видовищем. Зрада… Це слово неначе ножем краяло серце. Микола виправдовувався, але якось мляво. А Віра нахабно заявила: “Сестричко, а у нас із твоїм Миколою роман. І вже не перший день…”
Ніякі умовляння Миколи не могли змусити Любу пробачити його. Так закінчилося кохання. Перше і останнє. Люба перейшла на роботу в іншу лікарню.
Через рік в автомобільній катастрофі загинули Віра та її чоловік. Люба вже жила у власній квартирі і вмовила батьків віддати їй на виховання племінника. Маленького Павлика водила до дитсадка. Час минав швидко. Люба мріяла, що коли-небудь Павлик назве її мамою. Нарешті це сталося. Якось, коли вона прийшла забирати його з садочка, хлопчик вибіг їй назустріч:
- Мамо, дивись, що я намалював! Він простягнув їй аркуш паперу. - Це - я, а це - ти.
- Синочку, як гарно ти малюєш. Дякую тобі, рідненький.
“Нарешті… Нарешті щастя прийшло і до мене”, - думала Люба. Ішов у небуття відчай від зради близьких людей. Хай Бог їх прощає, а вона - простила.
27.04.2015 | Надія БІЛОУС |
Рівне-Ракурс №10 від 27.04.2015p. На головну сторінку |