Як з’єднать любові зламані мости?

На свій день народження – Любі виповнилось шістнадцять – вона запросила багато друзів та декого з однокласників. Серед запрошених був і Андрій. Він прийшов не з букетом квітів – їх було безліч, а з гарним вазоном голубих фіалок.

“Квіти швидко зів’януть, а фіалки будуть довго-довго тобі нагадувати про мене, – з лагідною посмішкою промовив Андрій, – прийми від мене на згадку невеликий подарунок”. Він простягнув Любі дерев’яну шкатулку з гарною різьбою. “Дякую, Андрійку, проходь до столу”.

За великим столом, на якому були розставлені вишукані страви (ще б пак, батьки Люби були люди знані – бізнесмени), сиділи вже гості. Андрій почувався якось ніяково серед цієї нарядної публіки. Йому здавалося, що дехто з гостей оглядає його непоказний одяг. А звідки було узятись показному, коли мати одна виховує його і молодшу сестру.

Після того пам’ятного дня Андрій шукав привід, аби зустрітись з Любою. Це траплялось досить часто, і Андрій відчував, що у його серці зароджується кохання. Це незнайоме почуття охоплювало його все більше і більше. Він “збігав” з останнього уроку, щоб провести Любу додому: Андрій напам’ять вивчив розклад уроків у її класі. Вже в школі помітили їхні відносини, але щось в’їдливе їм услід відпускати побоювались: всі знали, що Андрій займається карате-до.

Спершу Люба до нього відносилась так, ніби не помічала його почуттів – ну, просто він товариш, яких в неї чимало. Після того дня народження в їхніх зустрічах відбулися зміни. Андрій серцем відчував, що Люба почала ставитись до нього по-іншому, тепліше.

Якось, коли ввечері Андрій проводив Любу з дискотеки, він насмілився обняти і поцілувати. Поцілунок був довгим і ніжним. Зненацька фари авто освітили їх. Вони не звернули б уваги, якби двері машини рвучко не відчинились і почувся розлючений голос батька Люби:

– Що, доню, виробляєш? Знайшла вже собі якогось залицяльника-голодранця?

– Він не голодранець, а мій товариш.

– Знаємо таких “товаришів”! Щоб я його біля тебе бачив останній раз ! І тебе, хлопче, попереджаю.

– Не лякайте мене, – ледь стримуючись стиха промовив Андрій. – А вашу дочку я кохаю...

– Знайшовся мені коханець, - в’їдливо промовив батько.

– Тату, ти не маєш права так розмовляти з Андрієм! – рішуче закричала Люба. – Він мій друг, і цим сказано усе.

Наближалось літо, а з ним для Андрія – випускні іспити. Він знав, що восени його заберуть в армію: йому має виповнитись вісімнадцять. Його лякала навіть думка, що прийдеться розлучитися з Любою. Він був переконаний, що Люба теж кохає його. Як вони переживуть ті два роки один без одного...

Люба проводжала його до призовного пункту. Вона поклялася, що буде його чекати і приїжджати до нього.

Кожного дня Андрій писав листи коханій. Скільки в них було любові і ніжності! З нетерпінням чекав відповіді.

Пройшло півроку. Андрій звикав до суворого армійського життя. Все було б добре, якби не одне: листи від Люби почали приходити все рідше і рідше. Серце хлопця краялося від болю: що трапилось? Одного разу йому наснилося, ніби він бачить, як Люба йде з якимось хлопцем під руку. Вони весело про щось розмовляють. Андрій ладен був без дозволу кинути службу і летіти на крилах до своєї коханої. Але він знав: цього робити не можна.

Через два дні Андрій одержав листа від Люби. Тремтячими від хвилювання руками розірвав конверт. Цей лист він запам’ятав на довго.

“Доброго дня, Андрійку ! Мені важко писати цей лист, але я мушу сказати тобі всю правду в ім’я нашого минулого кохання. Минулого тому, що я покохала іншу людину. Він старший за мене на десять років, але це не завадило, аби справжнє кохання спалахнуло у моєму серці. Зрозумій: наша любов була ще дитячою. Моє теперішнє кохання зовсім інше. Ми одружимось, як тільки я закінчу школу, адже я вагітна... Пробач, якщо зможеш. Люба”.

Андрію здавалося, що все навкруги стало якимось темним, чужим, і він один у тій темряві. Як пережити зраду?

Коли прийшла черга Андрію їхати у відпустку додому, він відмовився, чим дуже здивував командира. Але хіба розкажеш комусь про те, як страшно і болісно зустрітись з коханою, яка тебе зрадила.

Після закінчення строку служби Андрій повернувся в рідне місто. Рана в серці, звісно, не загоїлась, але треба жити... Він влаштувався на роботу в охоронну фірму. Чув, що Люба народила сина. “Тільки б не зустрітись де-небудь – я цього не витримаю”.

Одного разу, коли повертався вранці з чергування, до нього підійшов хлопчик.

– Ви Андрій?

– Так, я. А що тобі потрібно?

– Ось тримайте. Вам передали.

Він подав невеликий згорнутий аркуш паперу:

“Андрію, нам треба зустрітись, – було напсано в листі. – Моє життя перетворилось на пекло. Мій чоловік виявися справнім звірем. Ревнує мене до кожного стовпа. Ображає, принижує, і взагалі не вважає мене за людину. Руку на мене піднімає... Я більше так жити не можу. Допоможи мені, якщо зможеш. Я тебе чекатиму біля поштамту завтра о дванадцятій годині. Твоя Люба”.

Наступного дня Андрій прийшов заздалегідь. Цілу ніч він не спав. Коли побачив здалеку Любу, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Вона везла возик з немовлям. Несміливо наблизилась. Він дивився на неї і не міг відвести погляду. О, Боже! Як вона змінилась – схудла, змарніла...

Про що вони говорили, знають тільки вони. Сльози, розпач, страшна оповідь про життя з нелюбом. Андрій слухав, стиснувши кулаки, серце обливалося кров’ю.

– Ти більше там жити не будеш, – сказав він Любі. – Допоки я вирішу всі питання, поживеш із сином у моєї бабусі в селі. Я тебе туди відвезу. Зараз повертайся додому, швидко збери необхідні речі, а через годину під’їду за тобою на машині. Скажи адресу...

Пройшло п’ять років. Від знайомих я дізналась, що Андрій і Люба жили в Росії. В них народилась донечка, але їх тягнуло на батьківщину. Повернувшись в рідно місто, вони одружились. Розлучення Люби з колишнім чоловіком було скандальним. Андрій дав сину своє прізвище і по батькові.

Іноді я зустрічаю цю сім’ю. Є такі люди, які ніби випромінюють щастя. Це про Любу і Андрія. Сашко веде за ручку сестричку, а Люба і Андрій, як і їхні діти, міцно тримають за руки один одного.

Як добре, коли мости любові, не зважаючи ні на які перепони, здатні поєднати серця!