№713 від 30.06.2015p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#Невигадана історія
Інколи ще пастухи пробиралися крізь садок по воду. Та, поцілувавши замок на дверях, гостям доводилося самим давати раду біля криниці. Лише на глухе порипування журавля, з найбільш тінистого кутка саду виринав сам господар. З-під лоба кидав погляд: кого це принесло і, відсахнувшись, наче з інопланетянами стрівся, так само поспіхом, як і з’явився, зникав між деревами.
– То – вам! – простягав повну полу садовини, – отой рік щедро вродило.
А в Івана завжди родило щедро. І саджанці швидко приймалися, і дерева рясно плодоносили. Кожну яблуню старий називав по-особливому. Он та – Валентина, висока, розлога, з великими і смачними яблуками. Та поки їх дістанеш – сім потів зійде, ну прямо як їхня Валька з хутора. Білолиця моторна дівка, за якою хлопці табунами гасали. Поряд Зінька, ну точнісінько, як Зіна Василева з магазину: цвіте рясно, і пуп’яхів нав’яжеться, а прийде врожай збирати, так завжди катма. Біля хати – Марія – улюблений сорт – “Папіровка” – покійної дружини. Коли виселявся з села, жаль стало лишати деревце напризволяще. Боявся, що не прийметься: яблуня вже другий рік давала плоди. Цілий день згаяв, добуваючи розгалужене коріння, ще один – щоб вирити здоровенну яму на новому місці. Яблунька погано приживалася, хворіла. Іван найдовше її виходжував: але, зрештою, стала давати щедрі плоди.
– І нащо люди зводять ті пам’ятники?– якось філосовствував, зриваючи аж бордові вишні. – Краще б дерево на могилі посадили. Для цілих трьох поколінь користь була. Ех, все життя – суєта, марнославство одне. Живемо один по одному, а не по совісті. Світ божеволіє…От бджоли, й ті подуріли. Два вулики порожніх, а рій десь чкурнув. Не дає спокою розкіш: все жене й жене кудись… Так оглянешся, а позаду лише стовп куряви. Пилюка вляжеться – і знову гола дорога. Ні твого сліду, ні відбитку, нічого нема! От коли пам’ять вкоріниться в землю, і нагадає про себе щедрими плодами – значить був у житті хоч якийсь зміст!
Іван частенько розмовляв з деревами. Ділився з ними своїми думами, планами, як батько за столом великої родини.
А щоліта, перед жнивами, Іван насипав біля дороги цілу купу антонівок та білого наливу. З села їхали по смачні гостинці, брали, кому скільки треба. Одного разу до Іванової гори підігнав фуру Василь Шляк, відомий на всю округу спекулянт, що й матері город без платні не зоре. Повантажив яблука, та й подався. Відтоді Іван садовини більше не вивозив. Сильвестром посилав “запрошення” скуштувати нового врожаю.
Та найважче Гребенцю було пережити жовтень. Біля Покрови ринула навала злодіїв. Шарпали садок з боку дороги, тільки гілляччя летіло. Іван замазував розчахнуті стовбури, збирав розсипану поночі здобич і важко зітхав.
А якогось вечора неподалік хати почувся глухий гупіт. То падали яблука, зникаючи в нескошеній траві. Іван, спираючись на палицю, подибав туди.
На молодому дереві, як мавпеня, повисло хлоп’я років дванадцяти, і, хвацько вчепившись за гілляку, щосили трясло тулубом.
– Хіба ж так можна! Ех-ех –ех! До цієї яблуньки із табуретки дістанеш. Бите яблуко до зими не добуде, – захитав головою старий і дістав з трави прим`ятий плід.
Малий заціпенів від жаху. В нервовій гарячці хотів було тікати та згадав про велосипед, що лежав неподалік діда.
– Вези матері, хай варення варить чи на сушку пустить, – продовжував Іван, присвітивши коногонкою. У худорлявій постаті хлопчака старий розгледів сина Наді Гавдіївської .
– О, так я Сильвестра до вас посилав, щоб за яблуками приходили!– здивовано випалив. – От, собака, мабуть, знову запив!.
– Нє, приходив…– похнюпившись пробурмотав малий, і у відповідь на німе здивування діда тут же взявся сповідатися.– Мене мати ще вдень до вас відправила, та я вирішив, що не піду, поки видно. У селі дітей вами страшать. Кажуть, відьмарством займаєтесь, коли у вас все так родить. От я рішив… сам…вночі.
– Злякався старого, значить..
– От і не злякався, я нічого не боюсь! Ясно!
– Ясно! Що ж тут неясного? Коли такий сміливий, то приходь завтра по дню.
Старий вклякнув і, намацуючи чималі плоди, складав до мішка. Малий зрозумів, що відбувся легким переляком, наблизився.
– Діду, а ви що, мене сварити не будете?
– А за що? Я ж тебе сам запросив. Ти мій гість, значить. Приходь, я тобі меду наллю. Любиш?
– Ага.
– Ну й добре. А тепер потримай ось тут пальчиком, – старий вказав на петлю, зав’язуючи мішок. – Ось так, так, давай велосипед, вкладемо його під раму.
Малий чимдуж рвонув через сад. А Іван подибав до хати.
– Ач, дітей мною лякають, …– бурмотав по дорозі. – Ех-ех-ех…
Наступного дня по обіді малий таки навідався до Івана. Старий дрімав на лавці під променями останнього тепла.
– Ото вам мати веліла передати, і спасибі велике, простягнув пакунок старому.
– Га! – аж підстрибнув Іван. Солодко заплямкав губами і розплющив очі. – А, це ти.
– Мати, кажу, тут вам молока та сиру за яблука передала. Дякує. Але того, ви їй не кажіть, що я до вас так… ну тої…ночі.
– Не скажу. А як тебе звати?
– Іваном.
– Тезка, значить. Ну, Іване, волочи торбу до хати. Будемо обідати.
Малого до старого Гребенця тягло як магнітом. Прийде зі школи, обідав чи ні, і гайда на хутір. А в діда Івана хата пахла таємницею. Схована далеко від людей, без світла, мало не з музейним інтер’єром. Багатій дитячій уяві достатньо було двох пузатих скринь у коморі з чималими замками. Безперечно, тут якась таїна, а, може, і скарби! А ще дід як розкаже, як розмалює. Якби не школа – жив би в діда!
Іван теж прив’язався до хлопця. Розказував яким деревам і що подобається, як підживлювати, як прищеплювати. Разом утепляли вулики і готували бджіл до зими.
А зимовими вечорами при керосиновій лампі старий заварював смачнющий компот із сушини і подовгу згадував пригоди свого далекого дитинства.
Після святок Гребенець притягнув пук лози і взявся плести кошики. Хлопчак швидко втямив, що й до чого, тож невдовзі його вироби нічим не поступалися.
За місяць роботи в сінях Гребінцевої хати був вже цілий арсенал корзинок, кошиків та ваз. А перед Великоднем Надя Гавдіїва – Іванова мати – зголосилася відвезти їх на базар. На вторговані гроші купила синові куртку та черевики, а половину суми віддала старому Гребенцю. Той покрутив рожеві копюри в руках й простягнув малому:
– Тримай, ти ж на телефон збираєш.
Після Пасхи довгождана весна запанувала наповну. Іван любив весну, вона воскрешала його легкістю ігристого вітру, жагою життя маленької насінини, котра, тягнучись до сонця, пробиває і каміння, і асфальт. Навіть напівтрухлява дичка, що дісталась Гребенцю разом із хутором, вкотре знаходить сили, щоб викинути цвіт.
Та Іван все слабнув і слабнув. Добре, що малий часто навідується. Тямущий хлопчина буде.
…Після Трійці старий і геть зліг.
– Ще майський мед викачати встигли, – тішився Гребінець, наче для такої важливої справи випрохав відстрочку в немочі.
Тепер Іванко до старого навідувався ще частіше. У слоїчках приносив суп, молоко, з магазину чогось смачнішого.
А якось з чорної торбини дістав радіо і поставив біля ліжка, де лежав старий.
– Це вам, щоб веселіше було. На акумуляторах, довше служитиме, – додав.
Іван кволо усміхнувся. Хлопчак востаннє бачив старого.
Наступного дня приїхав менший син із внуком і забрали діда.
Перед Спасом ховали Івана Гребенця у рідному селі. Важко гупали яблука в нескошену траву…На поминальному обіді до Наді Гавдіївої підійшли Гребенцеві сини:
– Батько просив, поки садок житиме, щоб садибою ви опікувались, – казав менший із Гребенців і кивнув на Іванка.
... Сад дивака Івана Гребенця плодоносить і досі. Кілька яблунь всохло. А молоді вже Іванко посадив.
Бідовій сім’ї Гавдіївих садок став годувальником. Яблука на базар вивозили. Сушили. Продавали. Іван-молодший, відколи закінчив аграрний університет, саджанцями займається. Тепер сади людям закладає. За його порадами їдуть з усієї області. Нещодавно вивів новий сорт зимового яблука. “Гребенцем” назвав. А перед Спасом насипав на вигоні неподалік церкви цілу купу антонівок, груш, слив.
– Гребенцеві гостинці, – шепотілись сільські торохтухи, розкладаючи добро по кошиках.
30.06.2015 | Наталія ГУРСЬКА |
Рівне-Ракурс №10 від 30.06.2015p. На головну сторінку |