Якщо одружуватися – то з принцесою

– “Дивак мій товариш! І кохатися, і одружуватися можна, якщо в серці є любов – це ж очевидно!”. Ось Єгорові вже за тридцять, а молодий чоловік і досі не спізнав смаку стиглого кохання. То про яке одруження можна заводити мову?

Щовечора, повертаючись з роботи, Єгор з чашкою лимонного чаю зручно вмощувався у м’якому кріслі, брав до рук аркуш ватману, простий олівець і… малював її – свою мрію. Одного дня дівчина з портрета усміхалася, її вуста, ніби пелюстки троянди, були відкриті для поцілунку, іншого – здивовані сірі очі заворожено дивилися на сніжинки, що падали на вкриті памороззю ялини, третього -- тоненькі пальчики притискали до грудей перші весняні квіти… Скільки таких малюнків вже назбиралося в колекції перспективного архітектора? Єгор спробував полічити – ого-го! Тільки де вона, дівчина з білого аркуша?

І тут хлопець згадав, що не купив до завтрашнього святкового чаювання на роботі цукерок, а Старий новий рік уже ось-ось ступить на поріг. Похапцем закутався в теплий в’язаний шарф, накинув пальто і вибіг на вулицю. Там було гамірно і, незважаючи на пізню годину, ще багатолюдно. Гурти щедрувальників перебивали трамвайний гуркіт, кудись мчали таксі, а перехожі з пакунками в руках, напевне, поспішали зустріти свято в колі рідних та друзів.

Єгор заскочив у найближчу крамницю. Довго вибирав ласощі і зрештою поспішив до виходу. У дверях налетів на дівчину з довгим волоссям за плечима і ледве не збив її з ніг.

– Обережніше, – у голосі жодного роздратування.

– Ви-бач-те, – тільки й встиг вимовити, бо його погляд ковзнув по жовтогарячому водоспаду мандаринів, що посипалися із розірваного пакета незнайомки.

Єгор кинувся їх збирати, а в голові з’явилося вже вкотре за день набридливе Вадимове “…якщо одружуватися, то з принцесою”. Воно ніби переслідувало хлопця.

– Треба новий пакет, – тримаючи на наруччі мандарини, підвів очі на білявку.

– Треба, – розгублено знизала плечима. – Я зараз, – дівчина поспішила до каси, а Єгор став, як укопаний. Вона, це вона, та, яку малював стільки часу! Ніби зачарований, перекладав Єгор мандарини у новий пакет. Дівчина не сердилась, щось казала, а він не міг вичавити з себе жодного слова. Трохи оговтавшись, запропонував провести додому. І сам здивувався такій сміливості: “Хлопче, та у тебе, схоже, жар!”.

– Дякую, я зовсім близенько тут мешкаю. Нещодавно переїхала.

– Все таки проведу, раптом ще хтось, як я, “зазіхне” на ваші мандарини.

Єгор попрощався з Орисею, так звали дівчину, біля самісіньких дверей її квартири. Коли вийшов з під’їзду, оговтався: дурень, навіть номер телефону не запитав. І тільки тепер помітив затиснуту в руці дівочу рукавичку – отже, є добра нагода повернутися. “Попелюшка залишила принцові черевичок, а моя принцеса – тепло дівочої долоні”, – у серці зажевріла надія. – “А Вадим все-таки має сенс: якщо одружуватися – то обов’язково з принцесою”.