№719 від 10.08.2015p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#Невигадана історія
У кар’єрі Мар’яна була досить успішною: престижна робота, повага, винагороди... І навіть, як почасти буває, сіра заздрість колег. Натомість з особистим у неї не складалося.
А одного разу подруга порадила:
- Не хочеш знайомитися в кафе чи на вулиці, переглянь відповідну сторінку в Інтернеті. Власне, це ж ні до чого не зобов’язує. А “хоронити” себе, щойно розмінявши четвертий десяток, – цілковите безглуздя.
“А й справді, - подумала Мар’яна, - корона з мене не спаде, якщо один раз клацну мишкою”.
Увечері, коли жінка, втомившись від буденних справ, вклала Алінку в ліжко, увімкнула ноутбук. Зареєструвавшись на сторінці, що обіцяла кохання, почала переглядати інформацію про ймовірних кандидатів в обранці, але жоден з них не привернув уваги.
Настінний годинний пробамкав одинадцяту, Мар’яна закрила комп’ютер і підійшла до вікна, за яким умиротворено засинало маленьке містечко. “Не доля”, - подумала про себе.
А щойно вранці почала переглядати отримані листи, наштовхнулася на незнайому адресу. Чоловіка звали Віталієм. Він із краю, де гори й полонини, і стрімкі потоки рік, займається інформаційними технологіями та мріє про серйозну жінку, що сама виховує дитину. Останній аргумент їй видався досить вагомим.
“Відповісти чи ні?” - і відклала рішення до вечора. Зрештою, чим вона ризикує? Відповідала на листи – і серце почало роставати, а вже через кілька тижнів з нетерпінням очікувала на нові повідомлення від щирого співрозмовника.
Так минуло два роки. Мар’яна. Буваючи у відрядженні в Києві, кілька разів зустрічалася з серйозним та врівноваженим Віталієм, що поспішав жити, мріяв про велику родину та сподівався, що вона переїде до нього в Івано-Франківськ. Її вражали його нестримна простота і безпосередність, які так рідко зустрічаються нині. І вперше за багато років жінка відчула себе щасливою та любимою.
- Доброго ранку, моє літечко! – привітався Віталій. – Що тобі снилося впродовж зоряної ночі?
- Що ми нарешті разом, - зашарілася Мар’яна, міцно притискаючи мобільний до вуха.
- Твої вправні реченята дошили вже сорочку коханому мужчині?
- Ще кілька стібок – і мій майбутній чоловік одягне її в свято.
- Нині я у відрядженні, а через тиждень чекаю тебе на Адріївському узвозі в Києві. Пам’ятаєш про цей день?
- Рівно два роки тому ми вперше тут зустрілися.
- Отож, сонце моє, я знову призначаю побачення на нашому місці під каштановими свічками.
Як чекала Мар’яна того дня! Здається, вже вкотре перебирала в сумці речі: люстерко, гаманець, мобільний... Найголовніше – сорочка. Вона лежала поверх усього. На лляному полотні -- багато чорного і червоного. Жодного вузлика. Хрестик до хрестика – дві долі, що переплелися. Чи стануть однією?
Чекала дзвінка. Ось- ось він сполохає тишу:
- Літечко моє, я вже на під’їзді до Києва. Тебе електричка не підводить?
Тихо. Надміру тихо. Вирішила озватися першою. Набрала улюблений номер – гудки. Потім ще раз... Ще раз...
Мар’яна розгублено очікувала на таксі біля івано-франківського залізничного вокзалу. Її ніхто не зустрічав. Напередодні пізно ввечері вона довідалася, що її Віталик не був у відрядженні, він загинув у Донецькій області, захищаючи рубежі України, яку безмежно любив. Мар’яна міцно притискала до грудей пакет, в якому лежала вишита її руками чоловіча сорочка, якій ніколи не стати весільною.
10.08.2015 | Наталія ЛЕГКА |
Рівне-Ракурс №10 від 10.08.2015p. На головну сторінку |