Прокляття тітки Василини

Сусідки бідкаються, що квочка курчат не вберегла, корова з порожніми дійками з паші повернулася, а Василина, взявши руки в боки, тільки усміхається, а вранці поспішає на базар то з повними баняками сметани, то готовими до вжитку м’ясними напівфабрикатами.

- Бодай би ви пропали з онуками та правнуками! – заклинала Василина . -- І старі, і малі, і ненароджені! Я на вас знайду причинну!

Від тих слів аж мороз по шкірі пробігав. Найближчі сусіди закривали хвіртки, гримали віконницями, ніби боялися, що страшні жіночі прокльони і їхні сім’ї зі світу зживуть. А тим часом у новій хаті Василининого старшого сина, Івана, тулилася до маминої спідниці дворічна Даринка. Терпкі, ніби терен оченята, злякано поглядали то на знайомого дядька, то на Василину, що увірвалася туди, наче вихор.

- Викричалися? – нарешті озвався Іван до матері. – Годі ламати комедію. Сказав, що Галина з дитиною житиме тут – так і буде. Я люблю і її, і її дитину. А решта нехай вас не обходить.

- Про своїх дітей тре думати, а не про сусідських! – не могла змиритися Василина. А потім вибігла з хати, помахала кулаком услід синової господарки і подалася геть.

Минуло добрих з півроку, Іван з Галиною хазяйнували справно, і все в них ладилося: на роботу разом, в полі поодинці їх ніхто не бачив. Даринку любив, наче рідну доню, а мати все обходила синове обійстя. Бувало, побачить Івана в крамниці чи біля сільради, одвернеться, як від чужого. А почне запрошувати син у гостину, втікає так, що пісок під мештами ворушиться.

- Мамо, матусю, -- благально заглядав в очі Василині, коли сестра розповіла, що з мамою щось страшне коїться: ночами бігає на цвинтар, збирає свічки і все погрожує Галининій родині розправою. – Не робіть того, чого навіть Господь не прощає. Простіть нас, коли є за що, і приходьте завтра на святковий обід.

Василина щось муркнула собі під ніс і подалася на задній двір. Іван ще трохи постояв, важко зітхнув та, схиливши голову, пішов додому. А серед ночі його розбудив стук у вікно та розпачливий сестрин крик: мати звела рахунок із життям у старій клуні над дорогою.

Про що тільки не балакали на той час у селі. Та згодом родинна трагедія стала забуватися. От тільки клуню ту навіть вдень люди обходили десятою дорогою. Щоправда, Івану та Галині Господь діток більше не дав. Але не дивлячись на це, щастя не відступило від них. Дарину вони вивчили на лікарку, і тепер вона жила в місті, навідувалась коли потрібно було чимось допомогти.

Біда нависла над їхньою хатою щойно відсвяткували Галинине п’ятдесятиріччя. Дочка забрала матір до Києва, але та згасла, наче райдуга в чистому небі. Через деякий час не стало й тестя з тещею. Тож Дарині доводилося все частіше приїздити в село, бо Іван не хотів відмовлятися від поля та господарства. Але одного разу він марне виглядав її, всі автобуси вже пішли, а зіщулена чоловіча постать все маячіла на битому шляху в очікуванні дива.

А вночі наснився Іванові дивний сон: ніби йде він полем, а назустріч йому мати, тільки не сама, веде дівчинку за руку.

- А ось і Даринка, улюблениця твоя, прийшла нарешті, -- озвалася і сховалася з дитиною за горизонтом.

Кинувся Іван уві сні, схопив мобільний – пропущений дзвінок, і номер якийсь незнайомий. Тремтячими руками одважився його набрати. Від почутого схопився за серце. А через день чорний від горя зустрічав свою надію на спокійну старість у траурному кортежі.

Як відспівували Дарину, Іван не тямив. Хто підходив потиснути йому руку – не пам’ятав. Тільки коли вийшов з цвинтарної брами, чомусь озирнувся. Біля каплички, наче воронячим крилом, якась стара жінка загородила собою просвіт до могили дружини – і в один момент щезла.

- Мамо?! – не крикнув, а швидше зойнув.

- Іване, - його взяла за руку сестра, -- що трапилось?

- Здалося, - видихнув із себе Іван. – Здалося…