Володимир Хомко: Про Рівне, час і про себе

- Володимире Євгеновичу, які Ваші дитячі спогади про Рівне? Чим жило місто в ті роки, як жили люди, Ваш погляд на місто крізь призму часу?

- Все моє дитинство було пов’язано із центром Рівного. Народився я пологовому будинку, який розміщувався тоді на вулиці Замковій. Сьогодні в цьому приміщенні розташована міська СЕС. Жили мої батьки в будинку, який знаходився біля нинішнього управління архітектури, що на вулиці Лермонтова. Найяскравіші спогади раннього дитинства - парк імені Шевченка. Там батьки за 5 копійок брали іграшкову машинку, або дитячого коника на колесах, і я катався навколо фонтану, що і тоді вже був біля Літньої естради. Взагалі ж, наш парк подобався мені завжди, а ці яскраві спогади раннього дитинства і сьогодні гріють мені душу. Місто тоді було зовсім інше ніж сьогодні. Пам’ятаю скільки було в Рівному бараків. Особливо страшні вони були на вулиці Котляревського, де сьогодні розташовані офіси нафтопроводу “Дружба”, ДП “Прикрапатзахідтранс” та прилеглі до них багатоповерхівки. В 60-х роках, це був район суцільних бараків. Я був ще маленьким хлопчиком, як почалося будівництво по вулиці Московської, нині Степана Бандери. Ми бігали дивитися, як асфальтують цю вулицю. Бачили, як переїжджали у нові квартири перші новосели. Потім квартиру на цій вулиці отримали і мої батьки. Сьогодні, коли я проїжджаю мимо нашого будинку на вулиці Степана Бандери, то згадую ці роки, наших сусідів, друзів з якими ми грали в футбол та хокей. До речі, в ті роки у Рівному було настільки мало машин, що ми дітлахи, грали в хокей на проїжджій частині вулиці Московської і машинам, що ледве не раз на годину з’являлися на цій вулиці, не заважали. Сьогодні це важко навіть уявити, але це правда.

Я вчився у СШ №2. Вона розташовувалася неподалік від нашого дому. Потім, після восьмого класу (друга школа була вісьмирічна), закінчував вже СШ №12. За час навчання наша сім’я отримала іншу квартиру, в будинку на вулиці Кіквідзе 26, де до сих пір мешкає моя мама. Якщо ж повернутися до системи освіти того часу, то про саму радянську школу нічого поганого сказати не можу. Всіх вчителів згадую з великою повагою. Особливо першу- Білошицьку Олександру Михайлівну. Активістом у школі я ніколи не був і відмінником також. Саме на мої шкільні роки припав час дуже бурхливого розвитку обласного центру. На місті бараків будувалися гарні багатоповерхові будинки, упорядкувалась центральна площа Рівного (нині майдан Незалежності). Невдовзі збудували кінотеатр “Жовтень” (сьогодні “Україна”). Нам підліткам дуже подобалося бігати туди “в кіно”. Потім були перша девятиповерхівка, універмаг, будинок “Одягу”, мікрорайони Льонокомбінату, Ювілейний. Місто зростало, і ми разом з ними. Не встигли відсвяткувати появу стотисячного містянина, як населення Рівного перевалило за двісті тисяч. Так було. В 1974 році я закінчив школу і пішов працювати на завод торгівельного обладнання. Мій перший запис в трудовій книжці – “слесарь-сверловщик первого разряда”. Пішов працювати на завод я для того, аби зібрати гроші на купівлю мотоцикла. Це була моя юнацька мрія. Після року праці на заводі, я вирішив – потрібно вчитися далі і вступив до нашого Інституту інженерів водного господарства. Вчився у ВУЗі з легкістю, і роки студентства запам’яталися мені, як час дуже продуктивний та насичений. Особливо мені подобалось писати технічні курсові роботи та виготовляти креслення. Більшість студентів ці роботи ненавиділи, а мені, навпаки, вони давалися легко і дуже подобалися. До речі, вчився практично на відмінно. Саме в нашому “водніку”, я зустрів свою майбутню дружину, ми побралися. Я, як один з кращих студентів, мав право пріорітетного вибору робочого місця, і ми з дружиною почали шукати таку роботу, де б відразу давали житло, бо в нас вже була донька і жити хотілося окремо від батьків. Практично відразу така робота знайшлась, і ми відправилися в містечко Бережани, що на Тернопільщині. Отримавши двокімнатну квартиру, ми - два молодих спеціаліста, за рік змогли придбати все необхідне для життя. Погодьтесь, зараз у це важко повірити. Через два роки мене запросили у Інститут інженерів водного господарства працювати викладачем та займатися науковою роботою. До сих пір я з приємністю згадую ті роки та до сьогодні підтримую хороші стосунки зі своїми колегами по інституту. Я вже займався кандидатською дисертацією, коли зрозумів – прогодувати сімю працюючи у воднику не зможу. Був 1989 рік. Наукову діяльність кидати було шкода, але чоловік мусить утримувати свою родину, і я почав шукати собі роботу. Добре пам’ятаю, як в газеті “Червоний прапор” прочитав оголошення, що обласному водоканалу потрібні фахівці. Прийшов у відділ кадрів. Мене взяли на посаду начальника дільниці. Спершу робота була складна. Мало хто знає, що в Рівному тільки одних підземних комунікацій водоканалу (це водо- і каналізаційні системи) понад 500 кілометрів. Начальник дільниці мусить знати, де вони проходять, як у випадку необхідності перекрити подачу води. Треба віддати належне дружному колективу “Рівнеоблводканалу” - фахівці завжди допомагали один одному, вчили нових працівників. І сьогодні я із вдячністю згадую свого першого наставника Валерія Антоновича Кожемякіна, який і сьогодні працює на підприємстві. До речі, в його відділі і нині працює моя дружина… Працював у “Рівнеоблводоканалі” я практично усі дев’яності роки. Остання моя посада на підприємстві – перший заступник директора. Потім запропонували дуже цікаву роботу в американській компанії, де я розробляв та втілювв проекти із енергоефективності. Ось тут і стали в нагоді ті напрацювання, які були в мене під час наукової діяльності. Деякі проекти я до сих пір згадую. Так, один з них у місті Бердянську мав термін окупності – 16 діб… Через кілька років роботи запропонували мені йти працювати в наше міністерство - житлово – комунального господарства. Робота теж була цікавою. Однак, життя в столиці не для мене. Київ – гарне, велике місто, але не моє. Тому, коли в 2005 році приїхали до мене тодішній губернатор Василь Червоній та народний депутат Роман Ширко і запропонували повернутися в Рівне на посаду керівника “Рівнеоблводоканалу”, я погодився відразу. Хоча тоді ситуація на підприємстві була далеко не найкращою. З часом все наладилось. Мушу визнати що саме з Водоканалом повязані мої найприємніші миті життя.

Хочу сказати – все своє свідоме життя, я звик вирішувати проблеми. Вважаю, якщо немає складних ситуацій, то ти не можеш випробувати себе, зрозуміти на що ти здатен в цьому житті. Тому, напевно, не люблю ледацюг (не сумніваюсь що і вони мене). В житті все дістається лише працею, наполегливою, щоденною, але наскільки приємно, коли ти бачиш результат своєї роботи. Напевно в цьому і є сенс людського життя.