Рецепти кохання

Скажімо, одна панночка на прізвище Дулька познайомилася з симпатичним парубком, знайомство переросло у кохання, справи йшли до шлюбу, Дульці відверто заздрили подруги та знайомі, адже її наречений був завидним кавалером… І раптом, як сніг на голову посеред літа, всі дізнаються, що панночка передумала виходити заміж напередодні подання заяви до РАГСу. «Ну як я вийду за нього заміж, коли в нього прізвище Дуля? Мене ж все життя дразнили дулькою, а я тепер маю ще й дулею стати?» – пояснювала вона своє рішення. Пан Дуля трохи посумував, але мужньо пережив муки розбитого і кохання і одружився з іншою, а панночка і досі виглядає свого принца з королівським прізвищем. Отож, перед тим, як остаточно відмовити своєму залицяльнику через те, що в нього немилозвучне прізвище, що він православний, а ви греко-католичка, чи він видається вам надто старим, познайомтесь з львівськими історіями кохання, які мали щасливий кінець, незважаючи на різні перешкоди.

На  площі Ринок у середньовічному Львові у кам’яниці, що нині носить номер 23, жила дивовижно заможна і статечна пара. Він – купець  Вольф  Шольц, вона – Доротея  Газе. Поліглоти та знавці німецької мови одразу зауважать, що вольф (der Wolf) – це вовк, а газе (der Hase) – заєць. Що могло вийти із такого поєднання? Якщо у випадку з відомими мультфільмом – то нічого, у випадку цієї статечної пари – ого!  У шлюбі вовка з зайцем, які постійно наздоганяли одне одного, народилося 12 дівчаток і 12 хлопчиків! Тим самим славна сімейка закарбувала свої імена у літопис життєлюбів Львова. Можна лише здогадуватися, як купець встигав і крам з Сілезії привозити, і торгівлю вести… Мабуть, знав рецепт подружнього щастя, до якого вчені дійшли лише в ХХ столітті. Саме на початку 90-х років минулого століття американський психолог  Бердіул  дійшов до переконання, що найдовговічнішими з подружніх пар є ті, в яких чоловік з дружиною розмовляли не більше 27 хвилин на добу. Чи розмовляли довше зайчиха з вовком – ні науці, ні історії невідомо, але їхні діти своєю появою на світ на стосунки батьків не нарікають… 

Відома й інша історія, що мала місце в Саудівській Аравії.  Там несподівано заговорила двадцятирічна дівчина, яку з п’ятирічного віку вважали глухонімою. Батьки кинулися дякувати Аллаху за диво, яке він створив. А сталася така пам’ятна подія під час обговорення майбутнього весілля дочки. Коли батьки сперечалися, як найкраще організувати гостину, щоб не образити поважного нареченого (вдвічі старшого за наречену), дівчина зі злістю вигукнула: «І не сподівайтесь! Не піду я за такого старого».

Наївна аравійка, шкода, що не знала іншого рецепту, виписаного у Львові кількома століттями раніше. Мабуть, не знають його й усі мешканці Львова, й туристи та гості міста, які, навідавшись до міста Лева, з цікавістю оглядають  вежу Корнякта. Проте архітектурна пам’ятка – далеко не єдине, що залишив по собі грецький купець у Львові.

Хтозна, чи взагалі була б ця вежа, якби не кохання. Купцеві було вже 58 років, коли він вподобав собі юну львівську панночку, котрій щойно виповнилося 18 весен. Тобто наречений був старшим за свою пасію щонайменше втричі. Проте вік для справжнього кохання – не перешкода. Саме кохання надихнуло незвичну пару на продовження роду і підтвердило, що старий кінь борозни не псує – грецький купець та його дружина залишили по собі три хлопчики і три дівчинки. А ще вежу, яка й досі височіє над центральною частиною міста. 

Проте не всі любовні історії, народжені у старому Львові, мали щасливий кінець для їхніх героїв. Початком однієї з них стала пристрасть до вина. Вино любив батько молодої львів’янки  Пелагії  і часто відправляв її на закупи до італійської крамнички. Панночка не мала нічого проти – їй подобався молодий продавець  Антоніо. Потай вони почали зустрічатися, а коли замішане на сонячному нектарі кохання вже не можна було сховати в жоден глечик чи міх, вирішили просити благословення у батьків. Нелегка то була справа: Антоніо – католик, а Пелагія – православна… Врешті, палке кохання перемогло. 

Але не пощастило молодим послухати весільні дзвони – на місто впала велика чума. Пелагія захворіла, і, згідно тогочасних правил, її вивезли за місто й покинули (такий був закон – хворих на чуму ізольовували від решти мешканців). Тоді Антоніо продав все зі своєї крамнички, добровільно покинув межі міста і заходився скрашувати останні дні коханої. Ні дорогі ліки, ні любляче серце смерті не вблагали – Пелагія померла. Не минулась така жертовність й молодому італійцеві – він також захворів на чуму і помер. Але перед смертю встиг заготувати два надгробки з однаковим написом, котрі заповів поставити на могилі Пелагії на православному цвинтарі й на католицькому, де упокоївся сам. Відтоді у двох кінцях містах лежать плити з однаковими словами: «Що з’єднала любов – не роз’єднає смерть». Правдивий рецепт, чи не так?