Чому плаче жінка?

Я позбирала їхні слова докупи, понанизувала їх одне до одного, наче в намисто, і стали вони плакати своїм спільним жіночим горем.

Вона все говорила і говорила. Похапцем, збиваючись, перестрибуючи з одного слова на інше, наче боялася, що я її зупиню. ЇЇ слова петляли одне за одним, у них спочатку не було ніякої послідовності, проте вони, наче маленькі струмочки, вливалися у велику річку, назва якій - Біль. Часто ми стаємо байдужими до долі інших людей, губимося у сирому тумані буденних клопотів, непотрібної метушні і нікчемних розмов, а так просто лише помовчати і вислухати. І ось я слухала…

* * *

Горілка - страшне для мене слово - намалювала навколо долі зачароване коло, вирватися з якого мені ніяк не вдається. У мене чоловік - п’яниця. Це гірка правда, як і сама горілка. І кому я можу поскаржитися на це? Стареньким батькам із підірваним здоров’ям, сусідам, співчуття яких зводиться до кивання головою, дітям - їм і так припадає... Кому? Чим я завинила перед тобою, Господи, чому я маю нести цей тягар? Інколи я втрачаю віру в тебе, а потім ночами на колінах перепрошую: прошу пробачити мене за моє безвір’я і послати мені сили і терпіння.

Кожного разу, коли проходить сьогоднішній день, я починаю боятися наступного. Пізніми вечорами від думок болить голова. Вони, наче жебраки, десятками лізуть із простягнутою рукою, і в кожної - своє прохання. Я вже не люблю свят, гостей, не люблю сама ходити на гостини. Я забула, як це - святкувати щось разом, цілою сім’єю. Чоловік постійно зі своїми друзями-п’яничками, а я - з дітьми або сама.

Чого хочеться жінці, в якої чоловік - п’яниця? Всього не переказати. Стільки планів, бажань. Надій. Ось я іноді думаю: а, може, не навчила мене чомусь моя мати у дівочі роки (пробач мені, мамо, за ці слова). Я вірила, що кохання, довіра, щирість, ніжність - усе це потрібно для повноцінної сім’ї. А мені цього так не вистачає…

Гроші. Часто плачу, що не вистачає тих клятих грошей. Коли отримую зарплату, то починаю хвилюватися ще більше, а коли бувають непередбачені витрати, тоді починаю ділити їх на тижні, дні, години… і знову сльози.

Діти. Мої діти і тримають мене на цьому світі. Це моя радість, мої сподівання, моя опора. Я живу для них, і завдяки їм у серці ще жевріє Надія. Пройдуть роки, вони закінчать школу. Перспектива навчатися у престижних вищих навчальних закладах сьогодні у моїх дітей - один процент із тисячі, хоча, незважаючи на сімейні обставини, навчаються вони добре. А чи так багато дітей, батько яких - гіркий п’яниця, а мати - проста селянка, досягли великих успіхів? Напевно, небагато.

Кохання. Боюся вже нагадати собі, що й було воно. А коли пам’ять несподівано нагадає про нього, то нестерпний жаль охопить душу, а страх перед дійсністю відгонить спогади про нього все далі й далі. Чи мені, як жінці, багато треба? Та я за одне лагідне слово, за невеличку турботу, за щось приємне і щире можу пробачити вчорашній день із п’яною лайкою і побиттям.

Можливо, виставляю себе посміховиськом перед Совістю, та інколи думаю (нехай думкою це і залишиться): а, може, завести собі коханця? Тоді, певно, сердитися на чоловіка перестану, що даремно б’є, що брудними словами, наче помиями, обливає, що про сім’ю не піклується. Але де його взяти, такого коханця, щоб розумів, поважав, і звичайно, кохав?..

Це лише в газетах: струнка, з освітою, вродлива, в шлюбі не була, матеріально забезпечена. А тут тільки сорок, а вже втомлена від життя, змарніла, понурена, обкладена з усіх сторін клопотами з трьома немалими дітьми. Огов! Чоловіки, взяли б таку собі в коханки? Ні, не взяли б! Мої переживання так і залишаться моїми, та й відвикла я від таких радощів, звикла сама все тамувати, без стороннього ока. Опустивши голову донизу, часто, крім землі під ногами, нічого не бачу. А підійму, то дивуюсь, що вже літо проходить, а я й не помітила.

Робота. Працюючи серед людей, у колективі, на якусь мить можна забутися. Та коли іду з роботи додому, то знаю, що нічого в мене сьогодні не змінилося: п’яний чоловік, страх наполовину із сумом в очах дітей, голодна худоба в хліві… і Розпач.

Щастя. Гірке, як полин, потовчене, наче просо в ступі, таке моє щастя. Воно, подібно до дзеркала, осліпило очі, випало з рук та й розбилося на маленькі друзки, а я ходжу по них босоніж і вимолюю у Долі милосердя.

Душа. Моя душа стала подібною до келиха вина, який випили до дна. Ось він стоїть, порожній і самотній, і лише неприкритий оголений Біль стікає по його прозорих стінках.

Здоров’я. Воно наче є і наче його нема. Коли працюєш за себе і за чоловіка, тягнеш конякою всі роботи-турботи на собі, інколи такі, що й не кожному чоловіку під силу. А ночами, коли “гудуть ноги”, “печуть руки”, думаєш, що не жіночу роботу сьогодні робила.

У мене чоловік - п’яниця, і цим багато можна сказати, нарікай на свою долю чи не нарікай. А я ось дивлюся у вікно, і мені, наче тій малій дитині, здається, що там, за горою, куди заходить сонце, там моє Щастя, і мені лише треба піти туди.

Жінка мовчала. Останні слова осідали в тиші. Неважко було побачити на її обличчі Біль, важче було щось підказати, допомогти і подати Надію на те, що все суджене прийде і принесе з собою щось світле і радісне. Дасть можливість згорьованій душі мати відпочинок у гарному і доброму. Її очі туманилися задумою, а дві сльози котилися у підставлені долоні Подаянням. Чому жінка плаче?..