Королівна

І хай там на вулиці чи червень пахучий, чи блідий грудневий морок, де споєні солоною буденщиною люди не пам’ятають смаку сліз, не зчитують зовсім нічогісінько з чужих облич, - вона не німуватиме разом з ними.

Хвацько стукатиме підборами по асфальту, йтиме гордо. Бо колись поклялась собі – хай там що в житті не станеться – буду королівною. Життя шанує гордих, але не любить задавак. І от скажеш, буває, таку дурницю зопалу, самовпевнено пообіцяєш, а потім раз-пораз опиняєшся в халепах і плачеш.

Навіть не здогадуючись, що так життя вчить. Мабуть, всіх без винятку.

Тож чим більше вона опиралася – тим більше їй діставалося. Чим більше діставалося, тим впевненіше поправляла корону: все одно буду гарною, незважаючи ні на що. І доля на якийсь час ніби згодливо хитала головою й займалась кимось іншим. Хитра, як кицька на припічку: поки вмиваюся, дряпатися не буду. І вона раділа з тої передишки, бо відчувала - наступного разу буде ще цікавіше.

Не забарилося. Того дня йшла коридором лікарні щаслива, що зміна позаду. Уже була в передчутті свіженької кави, новенької книжки чи якогось небаченого й цікавущого фільму. Аж раптом перечепилась і ледь не гепнула — це ось так налетіла на якогось відвідувача. З тих численних, що ніяково шурхотять бахілами щодня. Він забурмотів вибачення, і, пропускаючи її, ніяково м’яв у долонях капелюх. „Рохля”, - безпомильно втулила йому діагноз. Вголос лишень мовила: „Коли когось шукаєте – то підійдіть на пост”.

„Я вже питав. Пані Соломія Стільницька... Я шукаю її”.

Вона остовпіла. Зазирнула йому в лице — ніяких ознак знайомства ближчого чи дальшого не виявила. Хотіла, було, зізнатись, що ось, вона, Соломія Стільницька стоїть перед його ясними очима, і хіба ще короною не дістає стелі. А так, все як завжди, як двадцять років тому.

- А навіщо вона вам? - спитала, ніби нехотя. Королівна ж, хай там як.

- Бачите... - відвідувач зам’явся. Потім прихилився до стіни й зробив той характерний жест, який роблять всі чоловіки, коли кинули курити і раптом захотіли цигарки. А її нема. - Може, вам це здасться дивним... Одне слово, для неї є подарунок від чоловіка... від чоловіка...

І він замовк.

Соломія дивилась, як зачарована. Подарунок від чоловіка. Гм... Це вже стає цікавим. Вона була заміжня рік, - їй вистачило. Потім був коханець (усе хотілося і його перетворити на короля, та його дружина виявилась чіпкішою — не відпустила). Інших чоловіків вона не вважала за таких, про яких варто пам’ятати. Тож і подарунків від них, певна річ, не чекала. 

Отже.

Прихилившись поряд нього, - до стіни — втомлено прикрила рясно нафарбовані повіки.

- Соломія — це я. Що трапилось.

Якийсь час він дивився на неї запитально. Мабуть, вона не відповідала його уявленню про неї. Потім вийняв з нагрудної кишені фото.

На світлині була вона. Дев’ятнадцятирічна. Ще не королівна. А миле кирпате дівчатко без косметики, з рясними довгими косами, розсипаними по плечах. Волосся на світлині сяяло і створювало довкола голови магічний ореол. Боже, невже це вона. Авжеж, авжеж що цей її не визнавав.

Вона чекала. Він мовчав. Потім вийняв зі спортивної сумки згортка. Простягнув їй.

- Навряд чи ви пам’ятаєте людину, яка це для вас зробила. Його звали Ярославом — колись, іще студенткою, ви виходили його під час практики. Але ви ніколи не бачили його обличчя — він страшенно попікся під час аварії й мав потому чимало пластики... А у вас він закохався. І сказав, що якщо його не стане — то подарувати вам ось це.

- А його... не стало???

- Ну ви ж бачите... що в нас коїться... - і чоловік махнув знесиленим жестом туди, на схід...

Вона взяла подарунок і мовчки пішла, забувши подякувати. Вдома довго вагалась. Не розгортала. Ковтнувши трохи вина для хоробрості — розпакувала. 

В руках опинилась витончена, як з фільмів про найкращих принцес — корона. Одному Богу відомо, з чого зроблена, - але те, що робота була ювелірною, а від того винятковою, сумніву не лишалось.

Мов за пеленою сну згадала того скаліченого Ярослава, якому один раз дозволила себе обійняти.

А він узяв і зробив її королевою своїх мрій.

А чи була вона такою насправді? Чи вартувала? 

Приміряла корону... Розплакалась. І рюмсала аж до ранку.

А вранці злегка лише підвела очі — й стала схожою на ту, далеку, 19-річну. Легку, довірливу і сповнену надії на взаємну любов...