Розсуньтесь, кахлі на підлозі!

Ті, що були з другої категорії, зазвичай удавано пильно роздивлялись вітрини, але щойно останній покупець виходив, а наступний ще не переступав порогу їхнього пропахченого ліками закладу – прожогом підскакували до заповітного віконця і скоромовкою просили “теє” або “цейво… ну”… Іноді Надійка дозволяла собі словесні ігрища, аби лишень змусити покупця назвати речі своїми іменами: 

– Теє? Себто “Віагру”? – уточнювала, наївно кліпаючи війками.

– Нііі….. – густо йшло рум`янцем плем`я молоде й зелене з другої категорії.

– Та я ще сам  – ого-го! – бурхливо обурювались  ті, що були з категорії першої. –   То дай мені, щоб моє огого не перетворилось на плач немовляти…  

– Вам пустушку? Є німецькі… польські непогані…

– Тсссс , – сичали на неї обидві категорії. – Презик…

– З полуничкою?  – робила невинні очі й кілька разів кліпала картинно війками. 

Маючи аж таке наметане око,  іноді  в супермаркетах вона спостерігала уже й третю категорію – ці були з удавано байдужих: кидали пачки з “отим” у свої кошики так, наче було це щось аж до кольок буденне, хлібо-булочне. 

Тож і цього, зеленоокого, сприйняла за покупця із першої категорії. Він топтався біля вітрин, щось шукав у своєму телефоні, комусь дзвонив. Навіть усміхнувся їй розгублено, ніби шукаючи підтримки. Потім дочекався, поки вийде з аптеки старша пара покупців  й галопом поскакав до її віконечка. Надійка “приготувала” лице.

 – Дайте мені…  дайте… еее… – почав непевно….

“Ну, давай… давай, скажи – мстиво підказувала йому подумки Надійка – пре-зер-ва-тив”.

– Будь ласка, тест на вагітність дайте. Якийсь хороший… 

І почервонів.

“Розсуньтесь кахлі на підлозі,  - подумала Надійка. – Один-нуль”. Вголос, щоправда,  не проминула  мрійливо сказати:

– Тестів, які не показують вагітності за наявності вагітності, в продаж ще не надходили.

Але змилостивилась: продала, що просив, й довго розпитуваннями не мучила.  На календарі був черговий липневий понеділок, тож до середи Надійка про нього геть-чисто забула. 

У середу вона його пригадала не зразу. Але коли він  попросив тест, звела “дашком” брови. 

– Вам сьогодні хороший чи, мо, який гірший?

Він не відповів, бо саме зайшовся в патріотичній мелодії його телефон, він кинув їй гроші, згріб тест і здачу й прожогом вискочив.

“От завжди всі від мене втікають”, - вирішила образитись Надійка.

Коли він зайшов до неї втретє,  і календар показував чергову суботу, - вона мовчки поклала перед ним тест. Він зайшовся рум`янцем, проте рішуче мовив: “Презервативи. Десять упаковок”. 

“Розсуууньтееесь, кахлі на підлозі!!!! – зойкнула подумки Надійка. – Не може бути – “Один-один”.

Тремтячими руками відрахувала здачу. Він пішов, а вона засумувала. За півтори години дверний дзвіночок сповістив, що на порозі знову стоїть він – її “тестоман”.  Вона не встигла навіть нічого подумати про кахлі, бо він вже діловито стояв перед її віконечком.

“Я знаю, що ви про мене подумали, – сказав. – Але я вчусь на акушера в майже дівчачому колективі, і я там староста.   Коли за один тиждень у двох  із цих шмаркальок з`явилась підозра на вагітність, решті з метою профілактики  довелось купити презервативи… І взагалі, вас можна запросити на каву?”.

За місяць Надійка прийшла в рідну аптеку. Винувато глянула на Любов Пилипівну за прилавком. “Тьоть Люб… дай тест.. на вагітність… якийсь хороший”….

– Розсуууньтесь кахлі на підлозі, – розповзлась у щасливій усмішці їхня старенька завідувачка аптекою.