У сяйві місячного світла

Тому все частіше знаходила розраду у компанії старшої від неї сусідки Варвари, яка все життя їздила по ворожках та сама намагалася бамбурити. Так в хаті Соломії з часом з’явилася замовлена трава, засушена жаба, обрізані стрічки з кладовища та ще якісь дивні речі.

Зустріч з Іваном Соломія сприйняла чи то як дарунок долі, чи дію народної магії. Робота так і просилася до його рук, тому й умів усе. А після неї він не гребував чаркою: випивав добряче, іноді по кілька днів не просихав. “Нічого, доню, - втішала мати Соломію. - Пам’ятай: п’яниця проспиться, а дурень – ніколи”.

Та на заваді їхнього одруження чомусь стала Іванова рідня. Тоді дівчина й згадала про ворожку Марфу із сусіднього села, котра поєднала не одну пару. Втім, як жили ті молодята після весілля, всі мовчали. Тож не гаючи часу, дівчина навідала Марфу. Та довго перебирала зілля, сплітала його у віночок, шепочучи якесь заклинання. Соломія поверталася додому, не тямлячи під собою ніг.

Удома знайшла Іванову одіж, поводила травами по ній, пошептала слова, як наказала ворожка, і зашила під підкладку робочого піджака хлопця шматочок воску, що отримала від Марфи.

Цілу ніч над нею сновигали страшні розтріпані чудовиська. Раптом привидівся їй бородатий дідок. Він глузливо усміхався і погрожував дівчині вказівним пальцем...

Через кілька днів Іван таки запропонував дівчині руку і серце. На весілля з його рідні приїхала хіба що хрещена мати. Вона з важким серцем благословляла молодят на шлюб.

Жили Іван із Соломією не дай, Боже, нікому. Оддалялися одне від одного з кожним сходом сонця. Він то працював, як проклятий, то пиячив – тоді в хаті всі шибки здригалися. Двічі люди виймали чоловіка з петлі. А невдовзі не стало Соломіїних батьків.

Через рік знайшлася в подружжя дитинка – хлопчик. Соломія забула про всі нещастя та болі, готувала на хрестини. Та, мабуть, рано раділа, бо коли в перші місяці після народження дитини Іван припадав до сина, то через півроку став байдужим до всього.

- Занеси дитинку до причастя, - радила Соломії Іванова хрещена мати. – Може, й чоловік до сповіді зголоситься піти. Біда з ним, біда, - скрушно хитала головою.

- Підемо, обов’язково підемо, як тільки впораємося трохи по господарству, - обіцяла Соломія.

… Тієї ночі вона прокинулася чи то від страшного стогону вітру в комині, чи від щему місячного світла. Місяць був таким величезним, що здавалося от-от упаде на землю і розчавить її. Босими ногами подріботіла до кімнати, в якій спав Іван, та чоловіка там не було. У тривожному передчутті Соломія накинула на плечі пальтечко й вийшла надвір. Обдивилася кожен темний закуток обійстя, та нічого підозрілого не помітила. Вже хотіла було повернутися до хати, як із саду долинули якісь дивні звуки. Потім пролунав хрускіт зламаного стовбура. Жінка кинулася на той шум і коли підбігла ближче, то побачила перед собою на землі розпростерте тіло чоловіка з петлею на шиї.

- Іване, Іваночку! – закричала не тямлячи себе, намагаючись сполохати смерть, що відбирала в її дитини батька, а в неї життя. Але ніхто не біг їй на поміч…

Земля прийняла Івана наступного дня. Соломія старалася переконати всіх, що в її чоловіка була хворою душа, бо дуже боялася, що поховають його по інший бік цвинтарної огорожі.

На сороковий день після смерті Івана жінка повернулася з церкви. Відбула жалобний обід і, як підкошена, звалилася на ліжко. Снилося їй, що блукає посеред лісу, гукаючи чоловіка. Ноги в кривавих подряпинах, волосся вибилося з-під чорної вдовиної хустки, під ногами болото і така темінь довкола, що очі вибирає. “Гріх… гріх, - шепоче хтось невидимий. – Думала, щастя можна наворожити?”