Покаяння у третій день Різдва

Бігла додому, прихопивши снодійне. Тремтячою рукою похапцем трамбувала гладенькі пігулки до рота. Боже, поможи заснути хоч на солоденьку мить. Але без снів, прошу тебе, Боже. Бо несила більше сотий раз бачити, як я прочинила двері і побачила...

***

Того дня на третій день Різдва кілька років тому я вертіла в руках ключем від дверей. Іноді здавалося, що він, той ключ від батьківської домівки, такий рідний, що одного разу завовтузиться в моїй кишені чи сумці і сам полізе до замкової щілини. Він завше був чомусь теплий на дотик і зараз, обережно повертаючи його в дверях, у мене перехопило подих: зараз я переступлю поріг, де більше немає мами. Ма-ми. Минуло три із хвостиком роки, а мені все несила думати про це, пропускаючи крізь призму розуміння незворотність життєвого процесу, мовляв, усі там будемо. Бідний мій старий батько. Зостався в домі сам, хоча якось дає собі раду і ніколи не дорікає, що бачимося рідко, що приходжу іноді, коли треба з його розкішної бібліотеки якоїсь книжки чи позабирати потрібні на новій господарці речі.

- Тату, - кличу тихенько, ступаючи по килиму босяка, - тат... І спиняюся вкопана. У їхній із мамою спальні – м’яке світло. Довкола – квіти у вазах. На ліжку мій стар... мій тато. У його обіймах – хтось із довгими світлими косами і молодим пружним тілом. Сплять собі, обійнявшись, як діти. Аж заздрісно. На мить я забуваю, що мені вже трохи років, що, взагалі-то в таких випадках (це ж не твій, голубко, чоловік!) треба навшпиньки покинути приміщення і навіть не згадувати, що твої безсоромні очі підглянули за таємницею хай і найріднішої людини. У ту мить я, доросла, висока (метр вісімдесят, між іншим) жінка, як у казці, блискавично змаліла до понять маленької шестирічної дівчинки. Ревнощі, образа і ще там щось змішалися враз, затіснилися в грудях, попросилися на волю. Я розтулила рота, щоб випустити їх, а натомість зарепетувала, мов навіжене порося в останні хвилини свого безславного коротенького життя:

- Ану підйом, старий безсоромнику! І ти, шльондро, геть із дому!

Я приблизно знаю, як виглядаю в ту мить: чорні патьоки (суміш чорної туші і прозорих сліз) по щоках, розпатлана, - суцільний нервовий дзік. Відьма на виданні. І ще я не забуду ніколи вирази їхніх облич: це в кіно хтось там переляканий хапає простирадло і в безладі гониться по хаті. А вони, трохи здивовані, розплющують очі. Певно, такими були безгрішні Адам і Єва до періоду вигнання з Раю. І нікуди не біжать. Я тремчу й намагаюся розгледіти батькову пасію. Овва, які люди!

- Добрий день вам, сестро милосердя, пані Олечко. Сплавили на той світ матінку, а тепер хочете ще й батечка спровадити слідом? І розсістися тут панею, так?

Краєм ока бачу як батько полотніє, потім із незбагненною швидкістю перескакує ліжко і смачно ліпить мені добротного ляпаса. Перший і останній раз в житті. Бо я, принижена і розчавлена, вискакую із хати прожогом, щоб більше не з’явитися. Татку, прости... Якби молодість знала.

Тоді мені годі було казати щось про те, що в тебе кохання. А як же мама? – плакала я на плечі у бабуні. Він зрадив її, зрадив... А-а-а-а. Бабуня гладила по голівці мов маленьку й казала, що мама – мертва, а батько – живий. Ну і, окрім того, Ольга Василівна дуже гарна жіночка. Що??? Що, бабуню, і ти тієї ж? Весь світ проти мене, весь. Не буває у старого й молодої кохання! В неї – розрахунок, у нього – сплеск молодості. Назвімо речі своїми іменами.

... Я пам’ятаю як ви, Ольго Василівно, намагалися поговорити зі мною. Серпень, кінець літа. Ми обоє – представники ворожих таборів - сидимо в кав’ярні, накуйовдившись, як горобці перед відповідальним боєм за зернину. Втім, це я була тим горобцем, і всі довкола здавалися мені саме такими. Ви спокійно намагаєтеся пояснити мені старі мудрі істини. Говорите поволі, як із хворою. А я згадую ваше світле обличчя, ваші руки і голос, коли ви невідлучно були біля мами майже рік. Ну навіщо вам мій батько, навіщо? Батько – це чоловік для мами, більше ні для кого. З виразу вашого обличчя, я розумію, наскільки ви розчаровані тим, що я, поки ви говорили, думала про своє. «Ви маленьке зле дівчисько, - раптом у гніві каже вона, - через вас він не може бути повною мірою щасливим! Та коли ж ви, врешті, подорослішаєте?». «А може через вас», - вигукую я виклично, мов дражнилку, і йду собі геть. Еге, яка вона, жіноча логіка – хто сказав останнє слово, того й правда.

А потім я, мов маленький оскаженілий маніяк, плутаюся за ними, щоправда на віддалі, всюди, де вони бувають разом: на концерти, на вистави, у кав’ярні. Ба, навіть у кіно. Проводжаю вас до неї на роботу в лікарню. До нього на кафедру в університет. Він чогось часто блідий. Може, дійсно переживає через мої вибрики? Треба буде зателефонувати. Десь колись. Потім. Завтра. Післязавтра...

Звісно ж, я спізнююся. Тата більше немає. Строге лице Ольги Василівни... Я щось зробила не так. Не так. Щось? Все!!!

***

Я все іще «несвіже пиво». Збираю останні сили, стаю трохи схожа на людину і йду перепрошувати на третій день Різдва Ольгу Василівну до неї на роботу, в лікарню. На мене там дивляться, мов на божевільну. Підходить якась мов щойно з чернечого ордену жіночка, називається Наталею, бере мене за лікоть і тягне до себе в кабінет. Її слова котяться по кімнаті, мов кольорові прозорі кульки від моїх дитячих коралів. Вони погрожують заповнити кімнату повністю. А вона все говорить, говорить. Виявляється і татко, і Ольга Василівна були приречені. І обоє про це знали, і обоє це від мене приховували. Двоє людей, які влаштували собі наостанку свято, які підтримували одне одного уміло, як це можуть тільки люди, що знають про свої лічені дні. Мої сильні, мої хороші. Мої тепер далекі.

«... ти, дитинко, бачила б, як вони трималися за руки, - долітає голос тітки, - як прощалися...».

Я прожогом вискакую з кімнати. Біжу нескінченними коридорами. І раптом мене осяює думка: у кожному з нас від народження живе маленький внутрішній годинничок. Хтось чує його постійно, хтось – тільки перед кінцем. Але чує неодмінно. Бодай раз у житті. Я спиняюся. І мій, і мій «запрацював» теж. Ні, я не злякалася, втішилася навіть. Скількись то мені років чи днів лишилося? Принаймні тепер я не буду слоном у крамничці з цінним «посудом», яким торгує життя.

Стук-стук, дозвольте увійти і розпочати все спочатку?

Ната ТОРСЬКА