КРАПКО, СТІЙ!

П’ятий келих винця.... Марія вже сидить не просто на підвіконні. Вона - в одній сорочці  ніжками надвір. На п’ятнадцятому поверсі. І о другій ночі крізь призму келиха з напоєм бачить такі краєвиди! І минуле своє бачить. А майбутнє – ні. І близька вже Марія до думки, посунутись трішки на підвіконні вперед, у глибоку темінь, у чорноту чорну, у морок. Скільки в невідомого відтінків! Як Марії не хочеться жити! Вона шпурляє в невидиме дзеркало ночі недопитий келих. Кілька секунд – тиша. А потім пронизливо – дзінь! 

*** 

Коли Марії було двадцять – вона хотіла народити. Владна мамця стала на порозі і сказала, що вчинить собі смерть і не дозволить доньці осоромити себе і її. А за кілька хвилин преспокійно нафарбувала губи й пішла на побачення з директором пластмасового заводу. Коли Марії було двадцять п’ять, вона просто в телефонну слухавку прокричала своєму хлопцеві, що хоче мати з ним дітей. Владна мамця підслухала і більше не лягала на порозі. Вона особливо ретельно нафарбувала губи і, попрямувавши до директора пластмасового заводу, потурбувалася, аби він, як, справжній чоловік, зробив все необхідне, аби Маріїн коханий вилетів у “теплі краї”. Коли Марії було тридцять, мама наполягла на її вступі в аспірантуру. Коли тридцять п’ять – у мами стався інсульт, і Марія довго й ретельно доглядала її. А коли все скінчилося – вона зосталася сама. І це було нестерпніше за всі мамині вибрики разом узяті. 

А потім в житті Марії з’явився неземної краси студент. Він нахабно сідав на її лекціях на першій парті і вона, густо червоніючи, починала хвилюватися, заїкатися, жартувати й подумки молитися, аби швидше дзеленчав дзвінок. Боже, аби ніколи не звучав! 

Марія думала, що вона – велика конспіраторка, неперевершений стратег і воїн. А насправді, коли їхній з Михайлом роман ні для кого вже не був секретом і юні студентки, не менше зацікавлені Михайлом, пустили в хід важку артилерію – дзвонили додому й всіляко демонстрували своє “фе” – вона швидко здалася. У неї раптом відкрилися очі: ба, та що ж це вона? Скільки їй років? А йому? Що йому від неї треба? А їй від нього? А їй від нього – малятко. Хлопчатко чи дівчатко – немає різниці. 

Настав день, коли вона більше не відчинила Михайлові дверей. Ну яка з них пара? Окрім того зовсім нещодавно їй зробив пропозицію... директор меблевого комбінату. Вона не відмовила. Хоча, попри все, душа таки час від часу поривалася до Михайла. І щоб якось приглушити її виснажливі зойки, Марія вечорами шпурляла в стіну тонкі кришталеві келишки. Дзінь... І чекала дитину. 

*** 

“Гріх сповзати вниз, - сказала Марії кицька, що сиділа на сусідньому підвіконні, - можна впасти і забитися”. “А тобі чого не спиться?” – спитала Марія і заплакала. А жити й собі брехати – не гріх?  А ростити маленьку дитинку при живому батькові? Он хлопчатко скоро в школу піде, а “р” так і не вимовляє. Навіть твоє котяче “мур-р-р” не повторить знаєш чому? Логопед і психолог в одній особі сказав, що це в дитини – травма через неповну сім’ю. А ще логопед на кожному занятті співає їм із маленьким Сашком: “Танцювала р-р-риба з р-р-раком, а петр-р-рушка – з пастер-р-рнаком...”. І бере таку смішну платню за заняття. А ще радить Марії називати синочка Сашка жартома Крапкою. Мовляв, жартівлива гра пришвидшить гарний результат.  

Але Марії зараз бачиться тільки одна крапка – в кінці її недолугого життя.  

 “Не стр-р-рибай”, - муркоче кицька. “Або що?” – нахабно питає Марія й повільно посувається вперед. 

*** 

Марія цвіла. Сьогодні вона обідає з “директорською” сім’єю – майбутнім чоловіком, його екс-дружиною, дорослими вже дітьми і майбутньою свекрухою. Вона хотіла бути ввічливою – купила дорогих троянд, купила подарунків. Синові – краватку, доньці – парфуми. Вона переступила поріг великої квартири. І коли Андрій Денисович взявся представляти їй усіх членів родини, Марія відчула дивну слабкість. Так-так, там в потаємних куточка організму зароджувалося хлопчатко чи дівчатко. Без сумніву воно давало про себе знати. Але... Але от Михайло. Де він узявся в її майбутній сім’ї? Вона тремтячими руками простягнула йому краватку, поки Андрій Денисович представляв їх одне одному. “Маріє, це мій син. Сину, це моя майбутня дружина”. Михайло взяв краватку і тихо прошепотів: “На цьому добре вішатися”. Щоправда, Марія цього не почула – вона втратила свідомість.  

Власне, Марія так і не стала нічиєю дружиною. Зате вона стала матір’ю. Напівбожевільною від любові. Нещасною від того, що в її малюка не було татка. Михайло одружився і виїхав до столиці. Андрію Денисовичу доповіли про всі деталі. Хто з них міг лишитися з нею? 

Іноді, думаючи про все це, їй не хотілося жити. Бували моменти – особливо гаряче. Не допомагали навіть запевняння логопеда й психолога в одній особі, що все це мине. Ех, танцювала р-р-риба з р-раком...

*** 

- Крапко, стій! 

Марія від несподіванки хапає ротом повітря і ледь не зривається в причаєну темінь. З кицькою вона вже говорила, сама із собою – також. Тоді? Рвучко, наскільки дозволяє їй хміль, повертається вона на голос. У напівтемній кімнаті в жовтій м’ятій піжамці  стоїть її маля. Круглі  очі на блідому личку – уважні, та не злякані. Пташеня прокинулося? Її Крапка встала з ліжечка? 

- Синочок, а... А чому ти... ти назвав мене Крр... гик...апкою? Адже Крапка у нас – ти? 

Сашко лопоче босими ноженятами через усю кімнату, занурюється в холодні Маріїні  долоні і змовницьки каже: 

Мам, ти не чуєш? Я ж навчився казати “р”. Крапка, крапка... 

Марія хапає Сашка в оберемок і починає люляти, мов немовля. Через годину тишу квартири розсікає телефонний дзвінок: 

- Алло? – каже втомлена, протверезіла і чомусь щаслива Марія. 

- Танцювала р-р-риба з р-раком...