Яблука та Єва

Іронія у виборі імені, як на мене, була очевидна. А для рідних – цілком нормальна. Вони не дозволяли мені стригти коси, виховували в строгості, хоч і дуже любили. Мама влаштувала мене в ту ж школу, де сама була завучем, поки якось на сімейній раді мої не вирішили перевести в ту, що була ближче до хати.

...Був жовтень, був повний портфель дарунків нашого щедрого садка. І я, щаслива ще самим життям у всіх його проявах, летіла в інший клас іншої школи. Довге руде волосся розсипалося по плечах і лоскотало обличчя. На перерві шмигонула геть із задушливого класу. Я не одразу збагнула навіть, чому немає довкола звичної галасливої школярської юрби. Й не одразу втямила що коїться, коли хтось, підкравшись іззаду, вправно намотав на руку моє довжелезне волосся так, що не повернути голови. У вухо тихо прошипіли: “Ну ти, дєвка-Євка, Ромку не трож!” Різкий поштовх – і я горілиць на землі. Наді мною – синє осіннє небо і сплюснуті носи учнів нової школи, що поприлипали до віконних шибок, згораючи від цікавості.

Вже за хвилину біля мене, до сліз розгубленої, був Ромка, сусід по вулиці. Друг і товариш по яблуневих деревах і розбитих колінах. Помічник у математиці та всіх точних науках. Він лагідно говорив щось втішне й зло роззирався по боках. Поряд валялося моє замурзане яблуко. Я підвелася, витерла його старанно учнівським фартушком і простягнула Ромці: “На, це твій улюблений сорт...”

Я вперше зіткнулася тоді зі справжнім болем. Він був не в тому, що Марія Браніч із паралельного класу, виявляється, все своє свідоме коротеньке життя кохала нашого домашнього Ромку. І не в тому навіть, що влаштувала мені справжній терор. Все було значно простіше: після того інциденту іншими очима глянула на Ромку. Я більше не могла йому дозволити читати свої щоденники й кочувати зі мною по яблунях. Він якось інтуїтивно відчув це й став рідко заходити в наш дім. Ба, так рідко, що я вмисне, буцім йдучи мимо, вешталася біля дверей його класу й краєчком ока милувалася ним. Так, наче перед тим шістнадцять років і не бачила ніколи.

Так само тихцем я ходила дивитися на Марію. На дивну дівчину з некрасивими грубуватими рисами обличчя. Вона вчилася, на відміну від мене, блискуче. Вміла грати на фортеп’яно й плести светри з хитромудрими візерунками. У старших класах вона вже читала філософів і знала, ким хоче стати. Самодостатня, сильна, некрасива. Потайки од усіх насправді я схилялася перед нею і подумала, що хай доля вирішить, із ким має лишитися Ромка.

...Він обрав мене. У жовтні біля зимових яблунь він несподівано прийшов і сів на перевернутий догори дном кошик. І сказав, що любить. А я швиденько зраділа й повірила в те, що таке щастя мало трапитися саме мені. Усе ніби робила правильно: сніданки, обіди. Ввечері запалювала в каміні вогонь і розпускала коси. У глибині душі навіть почала самовдоволено вважати, що так і має бути, – він вибрав мене та яблука. Я ж бо – Єва.

А він взяв і третьої осені пішов. Тоді я зрозуміла, що зі свого лексикону поняття “певності в почуттях” варто стерти. А четвертої осені я стріла в місті Марію. Така ж незграбна, без тіні фарби на безкровному лиці. Не одразу навіть помітила маленьку дівчинку, що тулилася до її ніг. Марія коротко повідала про останні роки життя – навчання, роботу, щось там іще. “А потім я все кинула і повернулася сюди, – раптом сказала. – І ти, як ніхто, знаєш чому”. Я остовпіла. Прикипіла ногами до асфальту. А потім перевела погляд на маленьку дівчинку. Так ось воно значить, що... “У мене його більше немає”, – відповіла я. “А я знаю, що він не з тобою, – вона дивилася на мене переможно, – навіть знаю, з ким зараз. Знаю її ім’я, де живе і ким працює. Маю тебе порадувати: він дуже з нею щасливий”.

Нехай. Хтось же в цьому світі, врешті-решт, має бути саме таким. Закони жанру на кшталт “я дуже талановита й гарна, а тому маю бути щаслива” в реальному світі чомусь рідко спрацьовують. І поки це не сприймеш як даність, будеш тицятись рильцем в одне й те ж коритце багато разів. Поки не перетворишся на грубу бабу із грубим голосом, яка більше не буде дивитися на яблука, як на витвір божественної сили, і не їстиме їх із заплющеними очима, щоб краще ввібрати запах і смак.

Опам’ятавшись, я бачу, що Марія все ще стоїть поряд і мовчить. “Ну, а на що ж тоді чекаєш ти?” – питаю, аби спитати.

“Ну, щастя має здатність швидко закінчуватися”, – каже вона. У прагматичності їй не відмовиш. І відвертості, якою вона добивала мене ще у школі. “Я перша буду знати, коли це станеться. Адже буваю там, де він. Ходжу, де він. Працюю неподалік, де він. Я дочекаюся його іще раз. Як свого часу дочекалася від нього оцього маленького дарунка. Тоді, до речі, він був із тобою. А я була його тінню”.

Раптом вона владно розвертається, щоб іти геть. Але натомість швидко робить крок до мене й тихо, як багато років тому, шипить мені у вухо: “Але любить він, тебе, с-с-суку”.