“У вашої дружини ніколи не буде дітей”

На родину чекало багато смаколиків. А всі готувалися колядувати. Марко знав, що на вечерю до них обов’язково прийдуть батьки, тож дружина збилася з ніг, щоб здивувати всіх новою стравою.

Він почувався майже щасливим. Чому майже? За останні роки стільки всілякого відбулося в його житті. Розлучення з першою дружиною, народження дітей у новій сім’ї. Новосілля, зміна роботи... Але в душі, як у вулику, залишалась незаповненою медом життя сота, що робила його цілісним, довершеним.

- Марку, - почув чоловік у слухавці, на зв’язку була дружина. – Телефонував твій інститутський товариш, Олег. – Він приїздить в наше місто у відрядження. Якраз свята, тож просив зустріти його на автовокзалі, хоче побачитися. Може, заберімо Олега до себе, навіщо товаришеві шукати прихисток у готелі.

Марко поглянув на годинник. До поїзда часу вдосталь. Вирішив заправити автомобіль поблизу вокзалу. Забіг у прилегле до нього кафе по запальничку. Увагу чоловіка привернула родина, що насолоджувалася гарячим чаєм. Постать жінки за столиком видалася йому дуже знайомою. І коли легким помахом руки вона відкинула пасмо русявого волосся, у Марка пробіг дрібний морозець по спині. Світлана! Скільки років вони не бачились – сім, вісім?

... – Я від тебе іду, - Світлана ховала від чоловіка заплакані очі.

- Чому?

- Чому? Ми живемо п’ять років, а ці стіни так і не почули дитячого сміху. І, мабуть, не почують, бо лікарі відібрали в нас надію. Правду казала твоя мама: я тобі не пара, не варто було нам одружуватися.

- І лікарі можуть помилятися. Зрештою, живуть же люди й без дітей... – спробував було втішити Марко дружину, але Світлана тільки скрушно хитала головою. – Я кохаю тебе, безмежно кохаю, - обняв жінку. Останній аргумент не переконав.

- Ні, ні, ні... – ніби відсахнулася від кохання.

Коли наступного дня він повернувся з роботи, побачив, що їхня шафа спорожніла на Світланині речі. Довго телефонував дружині, але у відповідь почув: “Зараз абонент не може прийняти вашого дзвінка...”. Розлучення принесло Маркові чимало страждань, але жінка була непохитною у своєму рішенні. У яке місто виїхала, чоловік не знав, мовчали й Світланині батьки. Згодом він зустрів Ларису, її вагітність й вирішила подальшу долю Марка.

Чоловік, мов заціпенілий, стояв біля барного стола і не міг відвести очей від ... свого минулого. Між Світланою та незнайомим чоловіком весело сміявся трирічний хлопчик, розмахуючи бенгальським вогником. Марко попросив коробку цукерок і невпевнено підійшов до них.

- Зі святом тебе і твою родину, Світлано!

Велика карі очі жінки від здивування стали ще більшими.

- Мій чоловік, а це синочок, - представила родину.

- Дуже приємно. Як життя?

- У мене все гаразд. А ти як? – розмова не виходила зі звичного русла.

Її перервав дзвінок мобільного.

- Коханий, ти вже на вокзалі? – дружина казала ще щось Маркові, але її слів він не чув, у пам’яті зринали живі картинки першого кохання і щемливі спогади розривали їх на шматки.

Чоловік попрощався і заспішив до виходу. Морозяний вітер хвацько вдарив його в обличчя, але болю він не відчував. “У вашої дружини ніколи не буде дітей”, - згадав слова лікаря, які вирішили подальшу долю двох закоханих до нестями людей, розділивши їх життя на “до” і “після”.