На захід сонця

Дівчина закохалася у Віталика в старших класах. Здається, вона й не помічала, що на білому світі є вродливіші й дотепніші, ніж він, але… Та хлопець не помічав кирпатенького, позолоченого сонечком носика Вірочки та довжелезних оксамитових вій, з-під яких виглядали, ніби дві тернинки, допитливі очі. На шкільному вечорі він запрошував до танцю лише красуню Ірину з паралельного класу, а вона, як завжди, поверталася додому сама. І коли згодом після закінчення морехідного училища Віталик забрав Ірину в Одесу, Віра, поплакавши, по-дитячому вирішила, що ніколи ні за кого не вийде заміж.

Ті слова наче той почув, що в скелі сидить. Роки минали, і хоч до молодої вчительки час від часу приходили свати, але гарбузів у неї вистачило на всіх. Згодом дівчину перевели на роботу у райвно, а в місті й претенденти на руку знайшлися заможніші та поважніші. Але вона не поспішала відповідати взаємністю.

– Віруню, чула від сусідки, що Маріїн Віталик з Іриною розлучився, – нарізаючи скибочками яблука на повидло, розповідала мама. – Обібрала вона його, мов липку: і квартиру їй у Києві залишив, і все, що в ній, тільки машину дружині не вдалося відсудити. Кажуть, десь незадовго має приїхати до батьків.

На той час Віталій, відслуживши на кораблі, влаштувався працювати на військовому заводі у столиці. Подружжя не бідувало, купили трикімнатну квартиру, вивчили дітей. Що там поміж ними не склалося, ніхто не знав. Тільки й справді незабаром чоловік з’явився в селі.

Того дня був базар, Марія та Вірина мати, Ярина, вибирали помідори. Походжаючи між торговими рядами, розговорилися. А поки балакали, й Віра з Віталиком знайшли тему для розмови. Якось несподівано колишній з посивілою чуприною моряк напросився на чай. У жінки біля серця ніби щось тенькнуло. “Вгамуйся, – казала сама собі, – тобі п’ятдесят, не та пора, щоб бісики очима пускати”. Додому не йшла, бігла, мати не могла поспішити за нею.

Віталій прийшов, щойно під вікнами запахло матіолою. Довго сиділи під яблунею, розмовляли, бо не бачилися зо сто літ. Наступного дня чоловік знову знайшов причину, щоб навідатися на лавчину, що в саду. А через місяць Віра з Віталієм сказали батькам, що до Києва їдуть разом…

Так спливло п’ятнадцять років, як один день. “Я не знав, що можна почуватися таким щасливим, – не раз казав він дружині. – Чому ти не сказала мені ще в юності, що кохаєш? Може б, не змарнував я багато літ, не стояв довго на роздоріжжі”. Чи то доля така небесами призначена, чи хто зурочив, але їхнє пізнє кохання не закінчилося, як у казках – “стали вони жити-поживати і добра наживати”. Легке нездужання почало поступово відбирати у Віталія життєві крихти радості. Навіть найвідомішим київським медичним світилам не вдалося підставити руки, щоб врятувати життєрадісного сонцесяйного чоло віка…

Віра дивилася на портрет Віталія, перев’язаний чорною стрічкою. “Ріднесенький”, шепотіла. І раптом її наче осяяло: вона ж ніколи не бачила моря, якому він віддав більшу частину свого життя і куди вони планували поїхати разом. Наступного дня на захід сонця жінка стояла на краю скелі і молилася, щоб хоч уві сні зустрітися зі своїм єдиним у світі коханням.