Останній романтик

За три години нерухомого сидіння на лавці, в мене затекли руки і ноги. І чому я не здогадався підкласти під себе м’яку подушечку? 

Трохи поворушишся і тут же дідусів крик, крізь зачинені двері дачного будиночка: 

- Не рухайся! Сядь, як сидів! 

А найпікантніше те, що при цьому я був одягнений в бабусину спідницю і кофту. На голові - бабусина панама, в руках різьблена палиця і великий букет квітів... 

І весь цей балаган організував мій дідусь Василь - абсолютний технар і прагматик, позбавлений усілякої романтики і непотрібних дурниць. 

Тільки ставши дорослим, я зрозумів, яким романтичним був мій дід. 

До нього мені так само далеко, як граблям до органу Берлінського собору. 

Взагалі він був досить дивною людиною - мав дві вищі освіти (математик і авіабудівник) жив у різних містах, завідував кафедрою в універі, але при цьому до самої смерті, жодного разу (!) не бував за межами України. Навіть моря не бачив... 

Телевізор майже не дивився, вовтузився з полуницею на дачі, а на сон грядущий, як белетристику, читав товстелезні книги з алгебри, слухаючи при цьому старі платівки Маріо Ланца і Карузо на 78-ій швидкості... 

Понад усе на світі, дідусь любив бабусю Шуру і без жодного приводу робив їй милі сюрпризи. 

Ось паличку дубову вирізав з візерунками і написом «Шура», підставку для читання книг змайстрував, вірші писав на саморобних листівках (правда без претензії на риму, зате регулярно). Та хіба мало що ще... 

Коли бабуся йшла на дачу, її можна було бачити здалеку, поки вона хвилин сорок повільно спускалася з гори. 

Дід на ганку підвісив велику бронзову ступку і бив в неї, щоб бабуся, там, на горі, знала, що Василь її вже побачив і чекає. 

А на шляху слідування, дід на стовпах і парканах приробив відкидні сидіння, щоб бабуся могла відпочити по дорозі. 

Іноді він занадто захоплювався і як Робінзон Крузо будував такі неосяжні «човни», які неможливо дотягнути з глибини острова до океану... 

Якось бабуся помріяла про те, що добре б на величезній мисці для приготовування варення, мати таку ж величезну кришку. 

І дід тут же взявся за справу. 

На звалищі знайшов сталевий лист і щодня ходив до нього з кволенький ножівкою, але тижнів за два, все ж випиляв коло потрібного діаметру. Відполірував до дзеркального блиску, просвердлив дірки, намертво приклепав дверну дерев’яну ручку і урочисто презентував бабусі Шурі. Бабуся була дуже рада, але не змогла прийняти такого дорогого подарунка. Не з кокетства, а просто не змогла відірвати кришку від підлоги. Цей спартанський щит важив трохи менше каналізаційного люка. 

Сумний дідусь запропонував змайструвати на стелі нехитру систему блоків для підйому кришки з підлоги на миску з варенням, але бабуся чомусь м’яко відхилила цю ідею...

Але ось наближався її день народження і дід як завжди, вирішив стрибнути вище голови, створивши що-небудь таке. 

Запала йому в голову ідея - фарбами написати велику картину метр на півтора, - і це при тому, що художник з нього точнісінько такий самий, як з Кіси Вороб’янінова. 

Дідусь вмів малювати тільки графіки функцій, а я тільки індіанців, що стріляли з кулемета... 

Але не будемо забувати, що у діда дві вищі освіти і його ніколи не лякали складні шляхи до поставлених цілей. 

Напружена робота над картиною тривала цілий тиждень, по три години на день, довше не можна було, - адже ми залежали від правильного освітлення ще більше, ніж всі великі художники епохи Відродження разом узяті... 

В останній день, перед будинком встановили чотири стільця, на них встановили садову лаву, на якій я і сидів у бабусиному вбранні, звісивши ніжки. 

Зараз би сусіди викликали міліцію і звинуватили мого діда в педофілії, Ще б пак - сам закрився в будиночку, переодягнув десятирічного онука в жіночий одяг, посадив на височенну лавку і покрикує на нього через двері... 

Ну точно, - збоченець. 

Кожен день після виснажливого писання картини, дідусь виходив весь спітнілий, але щасливий. Як вампір мружився на сонячне світло і казав: 

- А ну ходи подивися. Ну шо, гарно виходить? 

Я з нетерпінням вривався в будиночок де на стіні догори ногами висіло величезне полотно і намагався зробити стійку на голові, щоб оцінити - що ж додалося за сьогоднішній день. 

Картина у нас вийшла настільки розкішна, що навіть Рєпін, напевно пригальмував би крок, проходячи повз неї. Ну хоч на трішки... 

А вже бабуся була просто щаслива. 

Шкода, що цієї картини давно немає, але за багато років я запам’ятав її до останньої травинки. Композиція, правда, - ніяка: паркан, шматок городу і пара сараїв, що стирчать із зелені, а на передньому плані втомлена «бабуся» з паличкою і квітами, що закривають обличчя... 

Зате, - як прописаний кожен листочок, кожен піксель. І не дивно, адже це була все ж швидше не картина, а фотографія, що зроблена за допомогою нашого дачного будиночка, який на тиждень був перетворений в ідеально затемнену фотокамеру-обскуру. 

Завішували вікна, законопачували всі шпарини і крізь зроблену в дверях дірочку, світло вже готової, але перевернутої картини, лягав на полотно. Залишалося тільки окреслити і розфарбувати... 

...В 86-м несподівано померла бабуся Шура і дідусю Василю більше нікому стало бити в саморобний дзвін. 

Через місяць він тихо пішов за нею...