Баба Помідоро

На спроби запропонувати поміч презирливо пирхала і заганяла між міцних зубів зацяпаного недопалка. Це було так гротескно: її шкіра, що звисала, мов у шарпея, і її нечаста, але в чомусь дуже запаморочлива посмішка.

Назар нещодавно тут оселився, але встиг помітити, що, попри демонстрацію непривітності й претензію на свободолюбність,  сусіди її не кидали напризволяще: то домашнього пирога принесуть, то свіжих ягід.  Баба у квартирі була добрішою, ніж на вулиці, тому на поміч у рідних стінах лише буркотіла, що й так прожила б,  і закутувала беззахисні плечі в неймовірного фіолету шаль, плетену гачком. Баба і шаль були такі ж взаємозаперечні, як баба і її зуби. 

Назар якось спробував було звернутися до неї біля ліфта, та на словах «Добрий день, пані…»  затнувся. Тож не скаже «Пані Помідоро, гратулюю вам». Але як її звати насправді? Пам’ятається,  вона зиркнула тоді на нього якось аж надто прискіпливо і втягнула голову в плечі. Як скривджена дитина, яка здачі не дасть, але біль зачаїть до часу. Йому раптом конче захотілося познайомитися,  але раптом телефон завовтузився в кишені піджака, і, глянувши на екран, Назар перестав дихати: дзвонила Янка. Стіни ліфта раптом розчинилися, і лице баби Помідоро стало прозорим, мов павутинка восени. Янка озвалася через півроку після того, як він спробував припинити ці стосунки.  Він мусив замовкнути, інакше вмер би. Отак, як є, знав, що не виплигнув би з цього жару –  не вижив би.

Янка видихнула йому у вухо: «Я зараз приїду». Він їй  у відповідь –  лише приречений зойк-переляк «Янко?».  Під пильним поглядом баби Помідоро вийшов з ліфта і присів просто на сходи. Сил відмикати квартиру не було. Як і не було певності, що Янка може телефонувати лише тому, що  докорінно змінилась. Що це вже не маленький білявий демон, а пташатко з саду янгольських пісень. «Пташатко» знає, де він живе. І годі опиратися тій силі, яка перетворює його на ганчір’я навіть тепер, коли півроку зумів жити без неї і так пишався своєю силою. Нема сили. Є Янка, якій варто ворухнути пальцем – і він…

Отож, баба Помідоро сиділа на асфальті.  Цього разу від її войовничості не лишилось і сліду. Назар не відразу й помітив, чим спровоковані такі разючі зміни. Тільки мить повагався та підійшов ближче. «Жуби», – прошамкала, глянувши на нього винувато. Від того погляду старшої за себе на років сорок жінки він чомусь остовпів. Уже потім, вдома, зрозумів чому. В Янки ніколи не було винуватого погляду. Хай що б накоїла. Хоч у який би ріг його скрутила.  А тут, маєш тобі, впала, зуби вилетіли…

– Телепню, – дала йому жартівливого потиличника подружка дитинства Зойка. – Ти сподобався цій... як її? Помідоро??? Прізвище? Прізвисько… Вау!. 

У Зойки загорілись очі – вона збирала нестандартні історії і на пальцях пояснила йому, що люди насправді старіють лише зовні. Всередині навіть та, якій ген-ген за сімдесят, не бачить тих явних змін. І якщо хтось подобається, у вісімдесят червоніють, як у двадцять. «Просто за зморшками цього не видно», – зазирнула йому у вічі й ласкаво скуйовдила маківку. Про Янку вона ще не знала. 

А Янка знову заходила в його життя як льодохід. У повітрі пахло катастрофою. Повертатися додому не хотілось. Якби не улюблений пес, їхав  би в готель, лишався б в офісі. Янка не гуляла б зі спаніелем, навіть якби він пісяв на її шовковий халатик шість разів на день. «Брись!» – оце і весь діалог. Чому він не може сказати їй так само і відмотати все назад? У ті часи, коли він ще мав не отруєну нею кров… 

У суботу Янка чмокнула його в щоку і сказала, що до понеділка її не буде. Вони зі спанієлем перезирнулись, як змовники, і, здається, навіть в унісон полегшено зітхнули. Тож у суботу він мав намір спати до обіду. Але за неписаними законами суботи у двері наполегливо подзвонили.  І раз, і другий, і третій. На порозі стояла пані Помідоро. Вона ніяковіла.

– Еее… Вибачте… Я б дуже просила вас зайти до мене, – сказала й усміхнулась якось так, що дозволила собою замилуватись. Назар слухняно накинув футболку і вийшов за фіолетовою шаллю. 

– Янка – моя онука, – затягнулася смачно і глянула поверх диму на Назара, – і вона вип’є з тебе всі соки. Але спочатку – з мене, – і баба Помідоро обвела очима кімнату трикімнатної квартири. 

Назар  озирнувся. Антикварні меблі, книжки, картини... Баба Помідоро була непроста. 

– Ну не Помідоро ж я народилася? – усміхнулась вона і пішла ставити чайник, попередньо плюхнувши йому на руки старі альбоми. Виявляється, українка Маріола Піанозо була дружиною італійця. І саме в його бізнесі заходилася  рекламувати томати так, що нею зацікавилась місцева преса. А потім її запросили навіть у журнал. А далі  запропонували роль у кіно. Вона почала готуватись, а чоловік раптово помер. 

– Я була ще двічі заміжня, – глянула на нього пильно, як тоді в ліфті. – А ви дуже нагадуєте мені першого чоловіка. Бо що ще може змусити молоду жінку рекламувати томати, щоб потім на все життя здобути прізвисько Помідоро?

Вона єдина з усіх за ці роки встигла допомогти йому позбутися Янки раз і назавжди: у заповіті, за яким залишала їй квартиру, була єдина умова  – зникнути з його життя. 

Часом, коли йому ставало сумно, а його кохана Зойка з фотоапаратом знову пропадала на якійсь сесії, він дивився на портрет, який саме того вечора подарувала йому баба Помідоро, і питав уголос: «Ну як ви там, повелителько томатів?». Молода,  фантастично красива жінка була копією Янки.

На щастя, то була єдина схожість….