На весіллі в родини зустрілися дві давні подруги

Коли спілкувалися по телефону, скаржилася, що дуже одиноко їй. Хоч і траплялися чоловіки, які були не байдужі до неї, душа до жодного не лежала. Якби ще хоч діти разом жили, а то пороз’їжджались – рідко бачиться з ними та внуками.  Добре, що робота є, то час швидше минає. А у вихідні – хоч вовком вий…

Катька стежила за собою – гарна, причепурена, тоненька, як у юності, на каблучках… А ось Надька вже трохи піддалася старості в турботах за дітьми, внуками та чоловіком. Він у неї – гарний, статний,  задивитися можна, але надто вже спокійний. 

Того дня попопросила Надька його поїхати на весілля до її родини, а він ніяк не хотів.

– Надю, я ж не п’ю, не танцюю, твою родину мало знаю... Ну що я там робити буду? Нудьгувати! Їдь сама, – благав дружину Андрій.

Надьці таки вдалося вмовити чоловіка поїхати. А вже на весіллі просила Катю, аби хоч трохи на її Андрія увагу звернула, розвеселила його, пофліртувала з ним.

– Горілки налий йому і припроси випити, танцювати поклич, бо, бач, сидить сидьма, аж дивитися не хочеться. Зараз візьме й утече з весілля,  –  повчала Надя подругу. – Ти не бійся, я ревнувати не буду...

Андрій упирався спершу, а потім випив склянку-другу – і розвеселився. І в танцеві жвавим був. Надька із задоволенням та любов’ю поглядала на чоловіка – такий він їй дуже подобався. 

– Ти ж не відступай, не відпускай Андрія, – напосідала Надька. – Знай: ревнувати не буду. Він у мене на інших не задивляється, у гречку не скаче, бо мені вірний… Подивись, який гарний. Просто красень! А то сидів і не ворушився, тільки й думав, чого він тут, чого послухав мене і приїхав.  А так хоч люди побачать, якого маю гожого чоловіка. Я ревнувати не буду…

… І ревнувала спершу, а потім просила-молила, плакала і страждала. Та її милий, вірний чоловік, незважаючи на це, незважаючи на дітей та внуків, незважаючи навіть на свій вік, покинув сім’ю, з якою, здавалось, жив щасливо, і пішов до… подруги дружини.