Бути вчителем? Фе!..

А колись же розумні люди так вихваляли професію вчителя! Ще мудреці древності стверджували, що покликання вчителя – покликання високе й благородне, а наш видатний письменник і вчитель за фахом Василь Сухомлинський казав: “...Пізнання дитиною світу починається з пізнання людини, а людина відкривається перед дитиною в образі матері, батька і вчителя”.

Звичайно, вони праві. Та й зараз нічого не змінилося: вчитель залишається “світилом знань” для учнів.

Поняття “виховання”, “учитель” і “педагогіка” щільно пов’язані між собою.

Педагогіка існує давно. Мабуть, із перших днів людей на Землі, просто у різних формах. Всі когось й чомусь навчали, можливо, й мимоволі.

Впродовж віків відбувався розвиток виховання. І наразі є багато його теорій: представники біологічної теорії (французький етнограф Ш.Летурно, англійський соціолог Спенсер) вважали, що виховання – це тільки біологічне явище, яке властиве всім живим організмам; прихильники психологічної теорії (зокрема, американський історик і теоретик педагогіки П.Монро) вважали, що виховання виявляє себе на неусвідомленому прояві дітей наслідувати поведінку старших; релігійна теорія (німецький педагог К.Шмідт) говорить про те, що у вихованні людини виявляється творча дія Бога, який дав людям задатки для виховування дітей; представники трудової теорії (німецький філософ Ф.Енгельс, англійський соціолог Л.Морган) говорили про те, що виховання виникло в той момент, коли дорослі навчали своїх дітей працювати.

Як указано в книжці Василя Ягупова “Педагогіка”, зародження педагогіки в Україні виходило із філософських поглядів. Автор книги нагадує, що з часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької” та “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків... А в розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV-XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві…

Якщо детальніше заглиблюватися в історію становлення виховання, розвитку шкіл, то можна дійсно переконатися в тому, що всі відомі світу вчителі “серце віддавали дітям” (про їхні помилки історія здебільшого змовчує). А зараз? Зараз якщо й найдуться такі вихователі, що віддають своє серце, то їх буде мізерна кількість… Адже що вони можуть отримати взамін? Любов, повагу, дружнє ставлення від учнів? Сумніваюся.

За фахом я теж майбутній вчитель. На парах, пам’ятаю, одна викладачка сказала: “Вчителька, працюючи з дітьми, завжди молода. Найперше – душею”. І, знаєте, дивлячись на цю викладачку, я їй повірила, адже вона дуже любить вчительство (а це ,як я казала, рідкість зараз). Від неї віє тією справжньою любов’ю до своїх вихованців-студентів, вона завжди рада допомогти і підказати… На жаль, спостерігаючи за іншими вчителями і бачачи їхні понурі обличчя, втомлені очі, якось закрадаються сумніви..

Був у нас випадок на практичних заняттях (також із цією ж викладачкою), вона запитала: “Дівчатка, підніміть сміливо руку, хто хоче бути вчителькою?”. І, як ви думаєте, хтось підняв із людей, які отримують фах вчителя? Ніхто… Так, це можна було списати на те, що всі були сором’язливі (аж занадто, в цей момент). Але, поспілкувавшись з ними після заняття, я почула від однієї: “Краще бути прибиральницею, ніж вчителем. Вчителем стану тільки з безвиході”. І її підтримала вся група. Навіщо ж тоді вчитися, мучити себе і, думаю, інших, якщо можна просто прибирати офіси і будинки, заробляти, до речі, так само, як і вчитель зараз, і не ламати собі голову над прочитанням купи книжок, над виконанням безлічі вправ, над засвоєнням нових вчительських знань (та й не тільки)…А, так, просто є шанси “вибитись в люди”, будучи ФІЛОЛОГОМ.

Держава говорить: найперше треба виховувати любов до рідної мови, до історії – це те, що робить нас українцями; батьки учнів говорять: ця вчителька дурна – задає так багато вчити, а дитя й так весь день проводить у школі, от, бачу, вже й хворіти почало від неправильного харчування; самі ж учні говорять: не хочу в школі, краще б дома посидіти, надоїло вчитися, відчуття, що голова вибухне від тієї муки-науки… А вчителька приходить в школу раніше, цілий день проводить уроки, а повернувшись додому, перевіряє зошити пише плани-конспекти наступних уроків і заробляє за своє “серце, яке віддає дітям” десь 2000 тисячі гривень у місяць. От тобі й виворіт гасла: “Вчитель – це гідно, це серйозно, пошана вчителям”.

Звичайно, є люди, які вже народженні з душею вчителя. Але нині в нашій країні така душа помирає, хоч би як вона не старалася робити свою справу…

Можливо, поки ми ще вчимося, то не відчуваємо, наскільки важливе завдання лежить на вчительських плечах. Можливо, розуміння прийде вже аж потім… Та що не кажіть, а жертвувати собою заради інших без повернення енергії – дуже важко. Ми ж не святі.

Вчителів, я думаю, побільшало б, якби ця професія хоча б задовольняла людські потреби, а не просто допомагала виживати. Бо насправді, професія вчителя – дуже цікава. І зовсім не її, професії, вина, що в нашому суспільстві до неї утвердилася відраза – “Фе!”.

P.S. Дякую тим людям, які звуться Вчителями, які дають знання і відкривають у нас Людей.