Свій серед чужих, чужий серед своїх

Артур народився в сім’ї, де повага батьків один до одного та висока культура були невід’ємною частиною їхнього життя. Батько - музикант, мати - вчителька. А він - єдиний синочок - їхня радість і втіха. Батько, закоханий у музику, навіть ім’я сину дав на честь свого улюбленого композитора.

Спливав час. Артур навчався добре: і у школі, і на музиці встигав на “відмінно”. Тому після закінчення школи ані батьки, ані сам Артур не мали ніякого сумніву щодо його майбутньої професії - тільки музикант. Відпускати сина кудись вчитися батьки не хотіли: в їхньому місті є вуз, де готують спеціалістів досить високого класу.

Студентські роки пробігли швидко. Хлопець поринув у світ мистецтва, як то кажуть, із головою. Якщо однокурсники полюбляли “розслабитися” десь у барі або “гульнути” з дівчатами, то Артура це зовсім не цікавило. Він із дитинства був якимось особливим, повністю “сам у собі”.

Ще у дитсадочку, коли всі дітки бігали, гралися, репетували, він міг довго, сидячи на лавочці, замріяно дивитися на небо, як пливуть хмаринки. Вони здавалися Артуру живими істотами. І, ставши дорослим, він залишився таким же замріяним, з тонкою душею. Та й зовнішність відповідала його характеру: білявий, з великими голубими очима, які приязно дивилися на оточуючих. Дівчата задивлялися на нього, але Артур жодній не відповідав на залицяння.

Закінчилися роки навчання. Хлопець отримав диплом з відзнакою. Міг би залишитися працювати в інституті, але вперше у житті категорично заявив батькам: “Хочу займатися не теорією, а практикою”. Батьки, звісно ж, не очікували такої рішучості від сина, але сприйняли це з розумінням.

Артур влаштувався на роботу в Будинок культури сусіднього великого райцентру художнім керівником і диригентом хору. У роботу поринув з головою. Звісно ж, скучав за батьками, а вони - за ним. Але ж вони розуміли: настає час, коли дитина “вилітає” з батьківського гнізда, і з цим нічого не вдієш.

Багато хто не вірить, що буває кохання з першого погляду. Але життя доводить інше.

Артур звернув увагу на неї під час першої репетиції хору. Чим вона вирізнялася з-поміж інших дівчат? Та нічим. Хіба що, гарнішим одягом. Але не через це хлопець звернув на неї увагу. Його вразили її очі, її погляд - такий відкритий і довірливий.

Хористки, особливо молоді дівчата, симпатизували Артуру, поза очі називаючи його “янгелочком”. А він дивився тільки на неї - на Мирославу, а вона - на нього. Ніби магнітом тягнуло їх одне до одного. Якось, після репетиції Артур наважився підійти до неї:

- Мирославо, можна провести тебе додому?

- Проведіть, якщо маєте бажання.

- Чому ти зі мною на “ви”, давай будемо на “ти”.

Їхні почуття ставали все сильнішими. Ніби невідома сила притягувала їх одне до одного. Зустрічалися все частіше, і кожне побачення було для них святом. Вона розповіла, що її батьки - бізнесмени, мають великий ковбасний цех, чимале фермерське господарство.

На свій день народження Мирослава вперше запросила Артура в гості. Він з радістю прийняв запрошення. З великим букетом пишних жоржин і подарунком він підійшов до триповерхового котеджу, біля якого стояло чимало дорогих іномарок. На порозі гостей зустрічала Мирослава з батьками. Вона познайомила Артура з ними: “Це мій друг”.

За столом, який ніби вгинався від напоїв і наїдків, гості поводилися гамірно і весело.

Батько Мирослави підійшов до Артура, сів поруч:

- Мене звати Іван Васильович, а тебе як? А то я вже забув, - запитав розв’язно.

- Артур.

- Щось ім’я в тебе якесь ненашенське.

- Яке батьки дали.

- А чим займаєшся?

- Я - музикант.

- Музикант? Хіба це робота? - зухвало зауважив Іван Васильович. - Ось я і моя дружина займаємося бізнесом. Це я називаю роботою.

Підійшла Мирослава. Почалися танці.

- Ти не звертай увагу на те, як вихваляється батько. Він такий - крім грошей, його мало що цікавить у цьому житті.

(Закінчення у наступному номері)