Пекло в її душі

Я слухаю її оповідь, і переді мною постає її життя, сповнене незвичайно болісних переживань.

У далекому поліському селі, що загубилося серед лісів і боліт, жила багатодітна сім’я. Жила, як усі, – в повсякденних турботах і виснажливій праці. Старша донька Леся після закінчення школи мріяла стати медиком, отож, вступила в медучилище в райцентрі. Вчилась охоче і завзято. Разом з подругами ходила на танці в міський будинок культури. Там і звернув увагу на красуню Лесю баяніст, що грав на вечорницях. Ловеласу зі “стажем”, йому не важко було її спокусити…

Дізнавшись про вагітність, Леся розгубилася. Сказати батькам – такої думки навіть і припустити не могла. Адже сільська мораль, – а в ті далекі часи тим паче – це засуджувала, і дуже суворо. Коханець-гармоніст, дізнавшись про вагітність, сказав: “А це вже твої турботи. Одружуватися найближчим часом не збираюся”.

У 18 років Леся стала мамою. Доцю назвала Світланою. В гуртожитку, де жила Леся, всі їй співчували. Але комендант суворо попередила, що жити тут з дитиною заборонено. “Що робити?” – це питання не давало спокою ні в день, ні вночі. Вихід бачила один – тимчасово, на один рік, віддати донечку в будинок дитини, що в обласному центрі. Закінчить училище, буде працювати, і її Свєтік буде з нею. Це було нелегке рішення, але іншого виходу не було. На канікулах і у вихідні їздила за багато кілометрів до своєї крихітки. Обціловувала, притискала до грудей і… гірко плакала.

Медучилище Леся закінчила з відзнакою. Запропонували поза конкурсом вступати до медінституту. Але вона відмовилась: її чекала Свєточка. Вона поїхала за нею. Але не так судилося, як сподівалась: її доню удочерила бездітна сімейна пара. Звісно ж, відомостей про прийомних батьків ніхто їй не дав. Горю Лесиному не було меж. Ось тоді, в неповні двадцять років, з’явилася перша сивина.

Леся вступила до медінституту. Тут познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після закінчення вузу вона – лікар-гінеколог - і він – лікар-окуліст - почали працювати в обласному центрі. Через рік Леся народила сина. Вони отримали гарну квартиру, і, здавалося, що життя пішло в нормальному руслі. Але так могло здаватися тільки оточуючим. Майже щоночі ось уже багато років Лесі снився один і той же сон: вона – на великій лісовій галявині, вкритій яскравим килимом квітів, - шукає Свєточку. Бігає, гукає, а знайти не може. Вночі будив її чоловік.

- Лесю, що тобі снилося? Ти так голосно кричала: “Де моя доця?”. Дивися, в тебе подушка мокра від сліз.

- Нічого, любий. Просто був такий сон… (Про дочку чоловік нічого не знав – це була її, і тільки її таємниця).

Роки спливали швидко. Ось вона вже головний лікар пологового будинку, і всі називають її Леся Михайлівна. Росте хороший син. Турботливий чоловік, який кохає її палко. А от щастя в душі немає. Де Свєточка? Що з нею? Як склалась її доля?

Одного разу вночі їй зателефонували з роботи. Черговий лікар схвильовано повідомив: помирає молода жінка – дуже важкі пологи. Вмить Леся Михайлівна збирається: за два роки звикла до таких тривожних дзвінків.

Коли глянула на титульну сторінку лікарняної картки породіллі, яку принесла їй акушерка, – серце ніби зупинилось і в очах потемніло: прізвище, ім’я, по батькові – все співпадало, все було так, як вона записала у будинку дитини. Прийомні батьки, на щастя, нічого не змінили. А ще дата, рік і місце народження... Сумнівів не було – це її Світланка. Ноги стали немов ватяними. Дихати не було чим. Акушерка здивовано дивилася на неї:

- Лесю Михайлівно, вам погано?

- Ні, ні. Швидко готуйтеся до операції.

Зараз вона побачить свою Світланку. Як це все витримати? Треба взяти себе в руки. “Все буде добре. Я врятую тебе, доцю”, - повторювала вона подумки, прямуючи до операційної. Молода жінка, бліда, змарніла, дивилася на неї, благаючим поглядом: “Врятуйте…”. Боже мій, скільки крові вона втратила! А далі – ніби всі почуття відійшли на другий план – тільки чіткі вказівки асистентам, впевнені дії самої – не можна гаяти жодної хвилини.

Вона не знала, скільки пройшло часу від початку операції. Ось все і закінчилось. Вона тримала в руках дитятко – маленьке живе створіннячко. Її онук. Серце то шалено билося, то ніби завмирало на мить. Боже, тільки б не вмерти від щастя!

Того дня вона додому не йшла – не відходила від ліжка Свєточки. Дивилася на неї, гладила її руки, заспокоювала – все страшне позаду. Так, для Свєти криза минула. А як бути їй? Зізнатися дочці, хто вона їй? А якщо Світлана не вибачить їй зраду або просто не повірить? А може, вона не знає, що виховала її чужа жінка, а рідна мати – зрадила? Скільки цих нелегких запитань, на які вона зараз відповісти не може…

- Ось так я і живу зі своєю таємницею - наодинці. Свєточка, дякувати Богу, швидко одужала. Коли виписувалася з пологового будинку, я побачила свого зятя. Ніяковіючи, він простягнув мені великий букет троянд, а Свєточка сказала: “Лікарю, ви врятували життя мені і моєму сину. Ми з чоловіком дуже просимо вас бути хресною мамою нашому сину”. А чоловік додав: “Ми вже ім’я вибрали – воно трохи схоже на ваше – Олексій”.

Прийшло-таки до мене щастя: я знайшла свою доню. Але спокою, на жаль, не маю…