Подвійна зрада

Буває так, що в одних і тих же батьків діти виростають зовсім різними. Різниця у віці між старшою Оксаною і меншою Тетяною – п’ять років. Ще з дитинства батьки помічали, що дівчата зовсім різні не тільки зовнішнє, але по характеру, здібностях. Сім’я жила небагато – які статки в колгоспників з далекого поліського села! Діти, звісно ж, розкоші не знали, але батьки, хоча самі, як то кажуть, університетів не кінчали, прагнули дати дівчатам освіту. Оксана вчилась в школі добре. Характер змалечку був “не мед”. Подруг не мала, напевно, вважала себе найкращою серед усіх. Допомагати батькам по господарству бажання не мала. Зате полюбляла читати любовні романи про життя багатих і вродливих жінок, і сама мріяла про таке життя. Знала, що красива, що хлопці на неї задивляються… Але вона жодної уваги на них не звертала. Її приваблювали “дорослі” чоловіки: скажімо, лікар з їхнього медпункту або вчитель фізики, який був її класним керівником.

Тетяна і зовнішністю, і здібностями – повна протилежність сестрі. Хоча й намагалась вчитись добре, але наука давалась тяжко. Зате вдома – перша помічниця.

Після закінчення школи Оксана поїхала вчитись до обласного центру. Витримала великий конкурс і стала студенткою економічного факультету – ні ті часи – 80-і роки – це вже було дуже престижно. Тетяна після дев’ятого класу поїхала до міста і поступила вчитись в ПТУ, що готувало кухарів-кондитерів. Промайнули роки навчання.

Оксана закінчила вуз і залишилась в місті. Працювала економістом на великому підприємстві. А на початку 90-х, коли в державі все змінилось і почали створюватись перші приватні фірми і підприємства, їй вдалося відкрити єдину тоді в місті аудиторську фірму, до послуг якої з роками зверталось все більше клієнтів. Оксану вже всі називали Оксаною Петрівною. Вона купила собі іномарку, а згодом стала власницею будинку в “царському селі”. Здавалось – живи і радій. Вона мала впливових друзів, з якими відвідувала ресторани і бари. Відпочивала за кордоном. Кращі перукарні і масажисти слідкували за її зовнішністю і фігурою. Все було, крім головного – сім’ї. Вже й сорок “стукнуло”, але – ні дітей, ні чоловіка. Двічі Оксана виходила заміж проте, обидва рази розлучалась. Напевно, чоловіки траплялись не ті – а їй треба чоловіка “на побігушках”, чоловіка-“прислужника”. Були і просто залицяльники, але справжнього жіночого щастя не мала. Вечорами, блукаючи кімнатами будинку з келихом дорогого вина, думала: “А що чекає далі? Старість, самотність”.

В Тетяни, яка жила у тому ж місті, бувала нечасто: стосунки між ними були далеко не родинними. Таня вийшла заміж в двадцять років. Чоловік працював токарем на заводі. Високий, чорнявий, міцної статури, він був справжнім красенем. Таня влаштувалась кухарем до одного з перших на той час приватних ресторанів. Народила двох дівчаток. Жили у маленькій двокімнатній квартирі в “хрущовці”. Сім’я була дружна, всі почувались щасливими. Навіть коли чоловік Тані Павло залишився без роботи – завод “наказав довго жити” – у відчай не впадали. Таня підробляла – вдома випікала весільні короваї: замовлень вистачало. Буваючи в них, Оксана думала: “Це треба ж так – сестра, “сіра мишка”, а житті поталанило. Хоча й бідно живе, але щаслива – має такого гарного, хорошого чоловіка”. Оксані і на думку не спадало хоча б чимось матеріально допомогти сестрі. Та, взагалі Таня, напевно, й не узяла б нічого в неї – гордовита.

Одного разу, приїхавши ввечері до Тані, Оксана сказала:

- Ти не проти, аби твій Павло подивився мою ванну. Крани несправні, а викликати чужих людей до хати небезпечно.

- Чому ж, нехай прийде подивиться, коли буде час, бо зараз він влаштувався на “шабашку”.

В обумовлений заздалегідь час Павло прийшов до Оксани. Майстер, як то кажуть, на всі руки, він швидко зробив все необхідне. Оксана запросила його до столу, який був заставлений напоями і наїдками.

- Та мені вже час додому, - ніяковіючи сказав Павло.

- Встигнеш ще до своєї красуні, - з іронією відповіла. – Сідай. Нечасто маєш нагоду випити і закусити по-людськи. Підливала йому в чарку дорогий коньяк і про себе не забувала. Павло, не звиклий до міцних напоїв, швидко захмілів.

- Мені вже час додому. Танюша буде хвилюватись. Павло встав з-за столу.

- Нехай хоч раз похвилюється.

Оксана підійшла до нього і міцно притиснула до себе.

- Ти що? – запитав злякано. – Хіба таке можна?

- Можна, все можна, - засміялась Оксана.

Сталося те, що мало статись. Після цього Оксана все частіше під різними привидами запрошувала Павла до себе. “Ремонти” затягувались майже до опівночі. Таня стала помічати, що чоловік приходить від Оксани додому якийсь збуджений і завжди напідпитку. Спершу не звертала на це уваги: то ж її сестра, і вона потребує чоловічої допомоги. Та й робота забирала в неї весь час і сили.

Минали місяці. Старша дочка закінчила медучилище і працювала в дитячій лікарні, молодша закінчувала одинадцятий клас. Згодом Таня почала помічати, що Павло зовсім по-іншому ставиться до неї. Це був вже не той чоловік. Жіноча інтуїція підказувала: щось між Оксаною і Павлом. А розум не хотів цього збагнути. Вирішила перевірити. Було літо, неділя. Під якимось привидом Павло подався до Оксани. Тетяна вирішила навідатись до сестри: скаже, що хоче з нею порадитись стосовно подальшого навчання молодшої доньки.

Пройшовши через подвір’я, де розкішно цвіли жоржини (мабуть, має садівника, подумала Таня), вона пройшла до вітальні. Всюди було тихо, ніде нікого. Двері спальні були щільно зачинені. Те, що побачила вона, вдарило ніби електричним струмом. На великому розкішному ліжку лежала гола Оксана, а поруч – Павло… Не пам’ятаючи себе, Тетяна досталась домівки. Ні, вона не плакала, не посилала прокльони зраднику-чоловіку – одна думка до болю стискала серце: як сестра могла таке зробити? Що їй мало інших чоловіків?

Коли Павло пізно ввечері повернувся додому, побачив, що його речі у валізі стоять в коридорі. Він все зрозумів. Мовчки узявши валізу, він пішов геть.

Нелегко було Тетяні одній, але ніколи вона не жалкувала, що так повелась з чоловіком. Тільки в серці – рана, яка, напевно, нешвидко загоїться.

Пройшов рік, але Тетяна майже кожного дня подумки задавала собі одне й те ж запитання: “Як могли близькі люди стати зрадниками?”. Відповіді не було.

Одного разу, прийшовши з роботи, Олена схвильовано розповіла матері, що батько телефонував їй на роботу і сказав, що хоче з нею зустрітись. Призначив місце – кафе в центрі міста.

- Але, мамо, я не хочу його бачити.

- Доню, ти не права. Те, що відбулось між нами – це наша справа. А він – твій батько і має право спілкуватися з тобою.

Коли Олена увійшла до кафе, вона зразу побачила батька: він сидів за крайнім столиком. Важко було його впізнати – так він змінився. Одягнутий в модний костюм і імпортну сорочку – це ж та гадюка такий “прикид” йому влаштувала – подумала Оленка, він виглядав все ж таки кепсько: схуд, постарів, посивів. Їй на хвилинку навіть стало його шкода.

- Що ти хотів мені сказати? – неприязно запитала.

- Оленко, мені зараз дуже важко. Я розумію, що завинив перед мамою і вами, моїми дітьми. І ви маєте повне право мене засуджувати. Але зрозумій, в житті не все так просто.

- А я і не хочу розуміти, - із сльозами в голосі промовила Олена. – Ти сам вибрав цей шлях у житті.

- Я винен у ваших стражданнях. Але тепер я страждаю сам. Я караю себе за все. Я не можу більше жити без вас.

- І що ти хочеш від нас?

- Доню, благаю тебе, поговори з мамою. Якщо вона зможе – нехай вибачить мене, хоча я знаю, як важко буде це їй зробити. Але заради нашого кохання…

- Про яке кохання ти говориш: Ти зрадив нас, продався за ці шмотки і ласу їжу.

З очей Олени вже бігли сльози.

- Ти маєш право все це говорити. Але зрозумій одне: весь цей час я думав про вас і просив Бога, аби він допоміг мені повернутись до вас. Всім своїм життям я спокутую свій гріх. Якщо ви не приймете мене назад, я не хочу більше жити…

Вони довго мовчали.

- Добре, я поговорю з мамою, - нарешті сказала Олена. – Але буде вирішувати тільки вона.

Повернувшись додому, Олена переповіла усю розмову, нічого не пропустивши. Вона бачила, як зблідла мати, почувши про намір батька піти з життя. “Мабуть все ж таки вона його кохає”, - подумала Олена.

Через тиждень вранці хтось подзвонив у двері. Тетяна відчинила. На порозі стояв Павло у тому ж самому старенькому костюмі, у якому пішов від них, в руці тримав валізу…