Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №262 від 19.10.2006p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Пам’ять серця

Свій серед чужих, чужий серед своїх

(Закінчення. Початок у №41 від 12 жовтня ц.р.)

Від того пам’ятного дня пройшло зовсім небагато часу, коли Мирослава повідомила батькам, що вона і Артур мають намір одружитися, причому, невдовзі. Відбулася гучна розмова. Мати більше мовчала, зате батько, не стримуючись, гримав на дочку.

- Ніколи цього не буде. Ти хочеш вийти заміж за цього злидня? Та він же голодранець. Мені потрібен зять, якому я згодом міг би передати свій бізнес. А цього чистоплюя-музиканта я ніколи не пущу навіть на поріг дому.

- Впустиш, тату. Він - батько дитини, яку я ношу під серцем.

Почувши це, мати тільки зойкнула, а батько, не стримуючись, обізвав доньку повією. Розмова затягнулася до опівночі. Були сльози, відчай, гнів, але не було головного - порозуміння. Мирослава рішуче заявила батькам, що забере свої речі і назавжди покине батьківську хату.

Через деякий час батьки змирилися. Що залишалося їм робити - це ж єдина їхня дочка.

Весілля було гучним - великий бізнесмен видавав заміж доньку.

Прийти жити у чужу сім’ю зовсім не просто. З перших днів батьки Мирослави навіть не приховували неприязного ставлення до зятя, при кожній нагоді демонструючи своє невдоволення ним.

- Зятьок, кидай свою музику - йди краще на мою ферму працювати: будеш знати, який він, отой гній.

Або:

- Ну що? не набридло тобі розмахувати своєю палицею? Може, пора братися до роботи?

Подібні розмови точилися майже кожного дня. Мирослава благала чоловіка не звертати увагу на образливі батькові слова. Але хіба тонка натура хлопця могла витримати цю наругу? Терпів, бо любив Мирославу до безтями.

Мирослава народила дівчинку. Назвали її, як наполягав Артур, Ярославою. “Тепер у мене буде дві Слави”, - з гордістю говорив він.

Молоді були б щасливі і жили б у любові, мирі та злагоді, якби не батьки Мирослави. Вони ніби поставили за мету розлучити їх. Артур не раз пропонував дружині: “Люба, давай підемо на квартиру. Нехай буде одна кімната, а не палац, але в ній ми житимемо спокійно і щасливо”. Мирослава, хоча й палко любила чоловіка, на такий крок не наважувалася: по-перше - не хотіла образити батьків, а по-друге - хвилювалася, що скажуть люди.

Після роботи серце Артура рвалося до коханої Мирослави, до любої донечки, а ноги не несли до ненависного “палацу”. Він страждав. Приїжджаючи до батьків, аби не засмучувати їх, казав, що у нього все гаразд. Але вони відчували, що це далеко не так. Він змарнів, став неговірким…

Одного разу, після чергового скандалу, який почався, здавалося б, з малого: Мирослава попросила у батька грошей, аби купити доньці шубку, а у відповідь почула:

- А твій ледар придуркуватий нічого не заробляє? - кричав батько. - Він що, вміє тільки дітей робити і бренькати на піаніно? Навіщо він тобі? Кидай його, і якомога швидше.

Мирослава мовчала… Артур усе це чув. Не роздумуючи довго, він покидав дещо зі своїх речей у валізу і прожогом вибіг із дому. Більше залишатися тут він уже не міг. Серце краялося від болю - як жити без тих, кого так любить… Не міг збагнути, чому Мирослава мовчки зносить всі образи на його адресу. Може, вже розлюбила?

Батькам коротко пояснив: “Деякий час поживу з вами”. Артур сподівався, що Мирослава з донькою приїдуть до нього. Але час минав, і цього не сталося. Батьки бачили, як він страждає, та не наважувалися його розпитувати. А він мовчав.

Пройшов рік. Артур працював в інституті, де колись навчався, готувався до вступу в аспірантуру.

На день народження Ярослави - їй виповнилося три роки - Артур вирішив поїхати до доньки. Мирослави вдома не було, її батьків теж. Старенька хатня робітниця Степанівна зустріла Артура радо, повела до дитячої кімнати. Серце його шалено калаталося: чи впізнає донька.

- Татку, - кинулася Ярослава до нього, а де ти так довго був? А в мене вже новий татко, але я його не люблю, а тільки тебе.

Артур подивився на Степанівну: мовляв, це правда? Вона стиха промовила: “Це так”. Побачившись із донькою, Артур поспішив піти: не хотів зустрітися з Мирославою.

Навіть глибокі рани з часом, на щастя, загоюються. Артур для себе вирішив: шлях до подружнього життя для нього закритий. Тепер у нього залишилося одне кохання - музика. Після закінчення аспірантури захистився, став кандидатом наук і одним із наймолодших доцентів в інституті. Все було б добре, але що робити з пам’яттю: вона повертає його у минуле. Тоді сон тікає, а спогади про коханих крають серце, і рана знову дає про себе знати.

Одного разу, вранці, коли збирався на роботу, хтось подзвонив у двері. На порозі стояли його Слави.

- Впустиш нас? Не проженеш? - якимось безбарвним голосом запитала Мирослава.

- Заходьте.

19.10.2006Надія Білоус



Рівне-Ракурс №10 від 19.10.2006p. 
На головну сторінку