“Не покидай мене, доцю...”,

Байдуже споглядала у вагонне вікно на швидкозбігаючі кадри навколишньої пишнотілої природи, та під ритмічне: “Чалах - чалах” у пам’яті пробуджувала монотонне: “Упо-о-кій душу, Господи, ра-би твоє-ї”...

Я знову бачила це...

В ненависній і тісній домовині лежала частина мого життя й серця, найсвятіше світло душі - мама. На її обличчі навіки застигнув болісний смуток, ніби скаржилася комусь вона на свою гірку долю.

Жовте, як віск, чоло було льодяним. Вузлуваті й тверді руки тулили до себе, немов оберіг, ікону Божої матері. Вона ще була тут, хоча її вже й не було. Залишилося лише багатостраждальне тіло з навіки згаслими добрими очима.

“Мамо! Де ти?! Що маю зробити, щоб повернути тебе до сонця, до людей, до життя?!” Я цілувала її, як тоді, в дитинстві, коли просила, втомлену від роботи, вишити сорочечку і сплести віночок, щоб виступити у дитячому садку. І вона, напівсонна, шила й вишивала цілу ніч, щоб її дитя не було гіршим від інших.

Жаліла її тепер, як і жаліла тоді, коли вона босоніж місила холодний глиняний заміс, щоб швидше збудувати власний дім.

Тулилася, як давно колись тулила свої холодні, аж колючі, ноженята.

Тільки тіло матері було не лагідним, а крижаним. Мати...

Вона була сильною і слабкою водночас. Пам’ятаю, як зі смутком споглядала на своє змарніле відображення. Іноді, схлипуючи, наспівувала:

Словом мене не пораниш,

Вірність свою збережу.

Хоч ти мене покидаєш,

Знай, що тебе я люблю...

А ми, немов ті цуценята, горнулися до неї і теж скавуліли... Батько залишив нас відразу після мого народження. І мати взяла на свої плечі ще й його обов’язки. Вона для нас була всім... Годувала... Доглядала... Виховувала...

В мої гіркі спогади зненацька увірвався хтось чужий, і вони, як сполохані пташки, розлетілись в усебіч.

- Жіночко! Ви що, глухі?! Приберіть свою сумку і дайте сісти людям!

Мої очі, які до цього дивились на все, ніби наскрізь, нарешті вперлися у великий живіт галасливої сусідки.

- Вибачте. Я задумалась.

У відповідь прозвучало лише чванливе “Хм”, і жінка із незалежним виразом на обличчі сміливо вмостилася поруч. Розмовляти не хотілося, і я знову втупилася у вікно. Там замережило білосніжними будівлями. У кожній господі вирувало своє життя, свої клопоти, проте, напевно, в жодній не було подібної болі і смутку, які тепер зчавили моє серце. Щеміла пробуджена совість і вкотре гнала незграбну хазяйку спокутувати свій тяжкий невиправданий гріх.

Я намагалася знайти серед людей своє відображення, щоб устигнути, хоч на краплинку, спокутати свою провину.

І знайшла те, що шукала. Тепер ось плетуся сходами новенької сільської школи, не знаючи напевне, з яким настроєм повертатимуся назад.

Чи зрозуміють? Чи замисляться? Чи не махнуть, як я колись, на все рукою, мовляв, що вже вдієш?...

Двері кабінету директора були масивні, немов попереджали про те, що їх господар - людина владна і з сильним характером.

Та, переступивши поріг, я пересвідчилась, що це не зовсім так. В мене з цікавістю вистрілила пара колючих чорних очей. Проте коротенька, рівно підстрижена смоляна стріха дещо пом’якшувала серйозний овал.

- Ви до мене? - шнурівки її брів нетерпляче підстрибнули вгору.

Я дивилася немов у дзеркало: ось вам і врода, ось і влада, а найголовнішого - нема. Такою була я два роки тому.

Як пояснити цій молодій жінці, що долі у нас схожі? Що народили нас одинакові матері? Виростили і пустили межи люди вихованими, але черствими, бо не давали вони нам бачити горя. Захищали. Брали все на свої плечі. Та не витримали і спіткнулись. І покотилися донизу, потрапивши в міцні кільця зеленого змія. А коли вже не мали сили боротися, залишили останню надію на людей. Але вони відвернулися. Спочатку сусіди, а потім і рідні, і діти...

“Звичайно, соромно бачити п’яну матір під плотом. Але тепер цей сором інший: не через матір - через свою байдужість...” - блискавкою промайнули думки.

- Вибачте, що потурбувала. Я привезла вам адресу жінки-екстрасенса, яка лікує алкогольну залежність. Люди добре відгукуються про її пацієнтів. Я не хочу вас образити, але ваша мама вже близько місяця живе на вокзалі. Її не впізнати, вона вже посиніла від горілки.

Моя співрозмовниця почервоніла і, опустивши голову, зітхнула.

- Хіба ж ми її не сварили, не совістили? Ніщо не допомагає.

- Беріть силою.

- А хто ви? Чому переймаєтесь чужим горем?

- Ми працювали разом, і вона завжди гордилася своїми дочками: одна в неї - медичка, а інша - директор школи. Та й не совістити я вас приїхала, а попередити. Щоб не гризло потім вас сумління, як гризе і не дає спокою мені моє. Бо тепер вже нікого рятувати. Моя мама померла від раку: запізнилися з операцією.

Якось, напідпитку, вона гірко плакала і просила мене: “Не кидай мене, доцю. Не їдь на ті заробітки. Доглядай город, і буде тобі що їсти. Мені самій так тяжко...”

Якби ж я знала, що через ті злощасні заробітки я лишуся найдорожчого. Її, тяжко хвору, вміло маскував підступний алкоголь. А, може, то я була сліпа й глуха, і за своїми маленькими проблемами не зуміла розгледіти маминої великої.

Я ніколи не забуду ті останні сльози, коли вона зрозуміла, що помре. Кожна та сльозинка - камінь на моїй душі...

Тепер я зустрічаюсь з нею лише уві сні.

Здається, що не сплю, а бачу, як бреду з нею в темряві і вона мені показує дорогу: “Дивися, доню, нам треба дійти о-он до тієї зірочки”

Я їду додому: до старенької хатини, до знайомих доріг, де бродили босі ноги. Їду з надією віднайти бодай захололий слід загубленої матері.

Ольга ФЕСЮК