ДОКІЯ ГУМЕННА

У своїй книзі нотаток й листів “Планета Ді-Пі” Улас Самчук згадує: “ У нас гостює Докія Гуменна, письменниця з часів совєтських, членкиня літературного об’єднання “Плуг”, у нас тут ще мало знана, але авторка кількох нових, ще не виданих творів, з яких особливо мене цікавить рукопис її епічного твору , типу моєї “Волині”, в кількох частинах “Діти Чумацького шляху”. Дуже близька мені за професією, але далека за вдачею, цікава, своєрідна, осамотнена людина, повна горечі і невдоволення, чого їй не беремо за зле і жаліємо, що не можемо помогти їй у її боротьбі за життя.

Їздили з нею відвідати Веретенченків, що живуть у селі Вольфшлюгені, де живе також наша добра приятелька Наталія Мандичевська. Гостилися, багато говорили, провели гарно час…

Робимо старання, щоб Докію Гуменну примістити у нашій оселі, але УНРРА не йде нам на руку.

21 лютого (1947р.-О.Н.) Учора, в товаристві найближчих, пригадали сорок другий рік мого народження. Була Докія Гуменна, Рая і Григорій Костюки, Марія і Дмитро Нитченки... Навіть співали. Докія має приємний, теплий голос і знає чимало запашних пісень....

Сьогодні Докія від’їхала...”.

“15 квітня. Під сонячною благодаттю, за ясних теплих днів та зоряних свіжих ночей, відсвяткували ми наш Великдень. Прибула до нас з Діллінгену Докія Гуменна...” . «Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України інформує, що у фонді №195 зберігається 8 листів У.Самчука до Д.Гуменної і 5 листів Д.Гуменної до У.Самчука. А в книзі нотаток й листів «Плянета Ді-Пі вміщено фотознімок зі святкування Великодня у 1947 році. Коли Докія Гуменна гостювала у Самчуків разом із О.Веретенченком і місями Г.Костюка, І.Багряного та Д.Нитченка.

Отже, у колі знайомих і друзів Докії Гуменної ми бачимо постійно Уласа Самчука. І працюючи над своїми творами, вона постійно консультувалася з п.Уласом, про це свідчать її листи письменнику. Ось один із них:

«Дорогі п.Таню і п.Уласе! Роззява – замість II книжки взяла І, тепер у Вас 2 других, а в мене 2 перших. Чи вважаєте Ви безпечним пересилати 2-гу поштою? Чи до Ульму передати, а звідти я б забрала? Від Багряного? Доїхала я дуже добре, майже ніде не чекала, тільки пересідала три рази з поїзду в поїзд. О 1-ій була вдома… Я ще й досі полемізую з п.Уласом на різні теми, а Ви напевно вже і забули про ту балаканину. Підкреслюйте олівцем мої нудоти, хочу, щоб він вилетів з мого кокону, з моєї бабки-личинки... Щиро – Докія.»

«Це стосується її машинопису “Діти Чумацького шляху”, що його ми з Танею читаємо”.

Мистецький Український Рух проводить конференції у різних містах Німеччини. 5-го листопада 1947 року у місті Майнц Кастелі відбулася конференція, присвячена емігрантській драматургії. Серед авторів драматичних творів ми бачимо і Докію Гуменну, яка читає “Епізод з життя Європи Критської”.

Будучи членом МУРу, Докія Гуменна намагається критикувати діяльність МУРу, про це ми зможемо прочитати у книзі Уласа Самчука “Плянета Ді- Пі”. “МУР виявив себе неспроможним консолідувати українські сили, один за одним відходять від нього письменники...” Вона заявила також, що своє гасло “досконалого ідейно і формально зрілого, вічно шукаючого мистецтва” МУР замінив на “не шукаючого, а “укаючого”. Між письменником Уласом Самчуком і Докією Гуменною розпочалася дискусія при листуванні. У.С. написав: “Даю Вам ще змогу передумати все те написане і, думаю, що це сталося під винятковим подразненням нервів, що я, як людина, можу розуміти, але чого не можу толерувати, як керівник об’єднання”...Бо либонь “у нашому об’єднанню є різні люди з різними смаками та вподобаннями й що всі вони користаються однаковою свободою слова, чого Ви не можете уважати за мінус, а тільки за плюс і мати за це претенсії до правління ніхто не має ніякого права”...

На це дуже скоро “послідував” лист Докії Гуменної. А в ньому:

“Не потребуєте, п.Уласе, переголосовувати довір’я Вам, я перша голосую за довір’я. Ви саме й цінні тим, що злагіднюєте й стримуєте ті відосередні сили, які розпирають МУР, які всім очевидні...”.

Отже, Мистецький Український Рух об’єднував майстрів української літератури і культури, допоміг не загинути їм фізично і згуртовував духовно, націлював на творення великого мистецтва. Завдяки ж діяльності МУРу, українська література не тільки не змаліла, не загубилася, не розчинилася в еміграційному морі, а явила світові чимало творів, які стали справді епохальними. Так, за добрий десяток років до “Архіпелагу ГУЛАГу” Олександра Солженіцина, який було відзначено Нобелівською премією, світові уже розповіли про те ж саме книги Докії Гуменної “Діти чумацького шляху”, Івана Багряного “Сад Гетсиманський” та Тодося Осьмачки “План для двору”.

У квітні 1948 року у Цуффенгаузені проходив Третій з’їзд МУРу. На ньому відзначалося, що на загал за три діпівські роки виходило кілька десятків українських газет, добрий десяток журналів, побачили світ близько сотні книг і брошур загальною кількістю до мільйона примірників. У тому здобуткові була помітна частка праці і письменниці Докії Гуменної.

У 1954 році в Нью-Йорку за участю Докії Гуменної відбулася нарада українських письменників, на якій було вирішено створити організацію “Слово”. Був прийнятий статут Об’єднання Українських Письменників в еміграції і це поклало початок існування української письменницької організації “Слово”. Головою її було обрано Григорія Костюка.

Того ж року у видавництві Об’єднання Українських Письменників “Слово” у Нью-Йорку було видано книгу Докії Гуменної “Багато неба”. Саме цією книгою започаткувалася праця, що розгортається трьома серіями, а саме:

1.КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО – романи, повісті, оповідання, поезії, драми, художні нариси.

2.МЕМУАРИСТИКА, що охоплює всі сфери життя останніх десятиліть українського народу – спогади, щоденники, листування та інші документальні речі.

3.НАУКА І КРИТИКА – критичні статті й есеї з літератури та мистецтва, праці з загальної історії та історії літератури, театру й мистецтва, культурно-історичні нариси, публіцистика.

Докія Гуменна активно прилучилася до діяльності “Слова” і виступила з творами в усіх трьох серіях.

Є українська приказка: “Там добре, де нас нема”. Цю приказку наші люди в Америці переробили на іншу: “У нас – найкраще!” І у кожному місті Америки радять переїжджати саме до них, бо в них – прекрасно. І де живуть українці, яких доля розкидала по світу, у їхніх оселях чисто, прибрано, затишно. Читаючи збірку нарисів Докії Гуменної “Багато неба”, ми розуміємо чому українці живуть достойно на будь-якому континенті земної кулі, бо бережуть своє – рідне: Згадаймо “Книгу нашого буття на чужині” митрополита Іларіона.

“І де б ми не знаходились, – чи то вдома, чи на чужині, – ми мусимо скрізь зберігати все своє рідне, обов’язані не цуратись нічого свого... Особливо на чужині, або в оточенні чужих легко забувати своє рідне, але це забуття – то вже зрада. Згадування свого рідного, споконвічного, православного, на чужині завжди бадьорить духа, тішить серце й відсвіжує всю людську істоту.

Емігранти, а надто вигнанці з рідного краю, що мусіли жити на чужині, завжди найбільше бадьорили свого духа береженням рідних звичаїв. Різдвяні колядки та Великодні звичаї надавали вигнанцям з рідного краю духовного гарту та бадьорості Духа, а це приносило їм силу терпіти холодну чужанину, і давало їм ціль не забувати про рідне, що виросло в Православній Вірі”... “Ми обов’язані про все рідне пам’ятати, як про найбільше й найсвятіше в нашому житті, бо хто його позбавиться, той позбавиться душі своєї, й стає людиною бездушною та без вартісною”.

До речі, на відміну від попередніх творів Докії Гуменної, що були написані в 20-30 роках в Україні, де письменниця бачить крах матеріального і духовного, крах сподіванок на відродження нації, крах людини, як особистості, де читач приходив до висновку про вирок тій системі, котра доводила народ до зубожіння й виродження, у книзі “Багато неба” є віра в українців, віра в Україну, а рушієм цієї віри є своя мова, звичаї. Ми розуміємо, чому переплітається розповідь письменниці із колишнім життям українців в Україні та їхнім життям в Америці. І через багато років ми повинні знати свою історію, щоб робити висновки в майбутньому.

Варто згадати, що у жанрі художнього нарису Докія Гуменна починала свій творчий шлях наприкінці 20-х років і який продовжувала в еміграційних подорожах. І цього достатньо, щоб усвідомити, що цей жанр найулюбленіший для письменниці і що Докія Гуменна посідає гідне місце в українській прозі XX століття.

Докія Гуменна належала до числа тих українських письменників, які відзначаються винятковою талановитістю, працьовитістю і плодовитістю. Свідченням цього є низка її творів, три з яких побачили світ в Україні та вісімнадцять – в еміграції, де письменниця опинилася в 1943 році і де “завершила тяжкий творчий шлях спогадами “Дар Евдотеї”.

За останні два десятиліття твори діаспорних письменників Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки та ряду інших врешті стали відомими українському читачеві на Батьківщині, окремі з них навіть уведено до шкільних програм. Однак творчий доробок Докії Гуменної належить до числа майже невідомих сторінок українського літературного процесу.

Тим часом проблема жіночої долі взагалі і долі української жінки зокрема, гостро порушена в минулому столітті Докією Гуменною, актуальна й сьогодні. Навіть особливо сьогодні! Бо українські жінки масово вирушають у закордони за кращим життям, за достойними заробітками, або й просто – щоб прогодувати свою сім’ю. По різному складаються долі нинішніх добровільних роксолан, як і долі героїнь книг Д.Гуменної. Письменниця в оповіданнях та художніх нарисах передає почуття та переживання своїх землячок, глибоко розкриває їх внутрішній світ.

Розлогий літературний портрет Докії Гуменної представили українським читачам Святослав Караванський та Осип Зінкевич на сторінках тижневика «Літературна Україна» в березні 2009 року. Називаючи її «провісницею незалежності рідної України», автори наголошують: «сучасним видавцям літератури треба б зацікавитися творчістю Гуменної й видати її твори».