Донька суперниці

Здавалося б, нічого дивного – турботлива свекруха турбується про свою невістку – якби не один цікавий нюанс… Ще коли Ірина виходила заміж за сина Ольги Іванівни Петра, свекруха люто незлюбила невістку і після весілля сказала їй, дивлячись прямісінько в душу: “Якщо думаєш, що в такий спосіб зможеш забрати у мене сина, то помиляєшся. Він ніколи не буде твоїм…”

Ця фраза сильно засмутила молоду дівчину. Ірині тоді було всього лиш 20 і вона не знала, як поводитися і що відповісти матері свого коханого, тим паче, на власному весіллі. Тому змовчала, підібгала сукенку і втекла від лютої жінки. І довго плакала на вулиці за кущем калини, сильно закушуючи губи та розтираючи по обличчю весільний макіяж. Те, що молода під кінець весілля кудись зникла, сильно налякало Петра, батьків Ірини та гостей.

Майже півгодини вони шукали її: старше покоління зітхало та бідкалося, мовляв, злякалася молодиця майбутнього та й втекла, не діждавшись останнього танцю; молодші жартували, що Ірину вдруге викрали умільці на веселі розіграші, щоби вдруге попросити викуп; маленькі дітки плакали, бо злякалися, що така гарна і розкішна наречена пропала. І лише свекруха Ольга Іванівна, мати Петра, хитро усміхалася та навіть з-за столу не піднялася на пошуки Ірини.

Лють і ненависть свекрухи настільки налякали дівчину, що вона боялася вийти зі свого сховку та припинити той балаган, який здійняли гості, розшукуючи її. Але все ж таки Ірина зуміла взяти себе в руки. Тоді, за тим розлогим кущем калини, пообіцяла собі, що більше ніколи не дозволить Ользі Іванівні ображати себе, і ніколи не піддасться на її провокації та усіма силами вбереже своє кохання від збожеволілої злої свекрухи… Нікому про слова Ольги Іванівни не розповіла: ані батькам, ані подругам, ані Петрові… Тоді, на щастя, весілля закінчилося щасливо, без скандалів.

Свекруха, як ні в чому не бувало, зняла з голови невістки фату та покрила білою хусткою. У той момент Ірина намагалася не думати про те, якими ж недобрими думками переповнена голова Ольги Іванівни і які ж прокляті побажання вона пошепки промовляє… Ірина не знала, чому Ольга Іванівна так сильно її незлюбила. Здавалося б, тішитися мала, що син одружився з порядною дівчиною, з порядної сім’ї, що дружина трапилася йому працьовита, любляча, турботлива, вірна… Але щось незрозуміле керувало свекрухою – чи то невгамовна ревність, чи то заздрість…

На людях Ольга Іванівна вдавала мудру та розсудливу жінку, добру матір та бабусю для двох онуків – Мартусі і Сергійка, яких згодом народила Ірина. Коли ж залишалася в хаті наодинці з Іриною – проходу невістці не давала і все повторювала, що Іра не буде щасливою з її сином, що не для такої, як вона, ростила Петра, що кращої долі йому бажає…

Коли Ірина втомилася від постійних свекрушиних прокльонів і таки наважилася та все розповіла Петрові, чоловік лише здивовано на неї подивився і відповів: – Це нісенітниця. Моя мама ніколи не завдавала тобі кривди, і ніколи жодного поганого слова про тебе не казала. Не розумію, навіщо ти зводиш наклеп на чесну жінку, на мою матір?! Від чоловікових слів стало ще гірше.

Петро не повірив Ірині та вирішив, що вона все вигадала, аби посварити його з матір’ю. Усе обміркувавши, Іра зрозуміла, що саме цього й домагалася Ольга Іванівна, саме на це розраховувала – що рано чи пізно невістка не витримає і все розповість чоловікові, а він не повірить їй, адже його матір – найкраща, найтурботливіша у світі. Тоді Ірина вирішила діяти по-іншому.

По-перше, просто так вона не могла дозволити зруйнувати свою сім’ю, а по-друге, і терпіти приниження не хотіла Тому надалі намагалася обмежувати візити свекрухи до їхнього дому, практично ніколи не залишалася з Ольгою Іванівною наодинці, дітей на канікули до бабусі не відпускала… І здавалося, все минулося…

Свекруха Петрові на Ірину не скаржилася, а він і не помітив, які зміни відбуваються у стосунках його дружини з матір’ю. Минали роки. Ольга Іванівна справді все рідше навідувалася в гості до сина та невістки, проте частішими стали візити Петра до матері. Усе частіше він залишався в неї ночувати, затримувався після роботи, або ж саме з нею святкував свята.

Ірина намагалася не зважати, адже краще так, аніж вислуховувати прокльони Ольги Іванівни. Десь глибоко в душі Ірина боялася свекрухи, як найбільшого зла у світі… Коли одного дня пролунав телефонний дзвінок й Ірина почула такий знайомий неприємний голос Ольги Іванівни, сумніви та страх із новою силою закралися в душу наляканої невістки. “Не спроста телефонує, щось задумала, зміюка, – майнуло в Ірининій голові. Але нічого поганого, злого чи недоброго свекруха не казала. – Доню, ми тут з Петром подумали і вирішили, що тобі варто відпочити. Ти така втомлена, світу божого за тими двома дітьми не бачиш. Та й вони, мої квіточки, уже більшенькі. – І….? – Ірина не була налаштована на милу бесіду з жінкою, якої боялася найбільше.

– Я вже домовилася про путівки на море. На наступний тиждень уже плаватимете з Мартусею і Сергійком у теплих хвилях Чорного моря… Останню фразу Ірина сприйняла буквально чи то пак викривлено. Страшна картина трьох утоплеників постала перед її очима…

– Спасибі, це даремно. Я нікуди не планую їхати, – і вже хотіла покласти слухавку, як почула голос Петра: – Кохана, це чудово. Моя мама про все подбала. Скоро буду вдома, усе обговоримо… Того вечора Ірина довго намагалася пояснити Петрові, що вона не хоче їхати без нього на море. Що боїться опинитися сама з дітьми в незнайомому місці і серед незнайомих людей, що не втомлена і не потребує відпочинку, і краще залишиться вдома, біля нього… Проте Петро наполягав і щиро дивувався, чому дружина руками і ногами відбивається від такої приголомшливої пропозиції його мами:

– Вона й путівки оплатила і навіть про квитки на потяг подбала, – запально пояснював він. “Ото то ж… – подумки розмірковувала Ірина. – Оця турбота й лякає мене найбільше. Ти ж, коханий, не знаєш, що насправді відчуває твоя мати до мене і чого бажає мені та нашим дітям…”. Насилу Ірина все ж таки зібралася в дорогу. Мартуся і Сергійко дуже зраділи новині про те, що поїдуть на море.

А їм Ірина не могла відмовляти. І довго розмірковуючи про вчинок свекрухи, допускала думку, що, можливо, Ольга Іванівна, нарешті, зрозуміла, як сильно помилялася і в такий спосіб загладжує свою провину?! Море не тішило жінку… Ані тепле сонце, ані веселі засмаглі дітки, ані солоні прозорі хвилі, в яких уже п’ятий день вона ніжилися, не приносили радості.

Якийсь дивний черв’ячок сумнівів поїдав Ірину зсередини. “Чому? Чому свекруха так вміло випровадила її з дітьми на море? Що задумала?”… На шостий день сумніви почали втілюватися в реальні підозри. Петро увесь день не відповідав на Іринині дзвінки.

Мовчав домашній телефон. Мовчав телефон і в будинку Ольги Іванівни. Знервована жінка аж увечері змогла дотелефонуватися до своїх батьків і попросила, щоб ті терміново дізналися, куди подівся Петро і що з ним. Налякані мати з батьком, які й гадки не мали про підозри своєї доньки, пообіцяли розшукати зятя. Мартуся та Сергійко солодко спали, а Ірина не знаходила собі місця.

Тепер вона не думала про свекруху. У голову лізли ще страшніші думки – автокатастрофа, смерть, нещасний випадок… Вона догризала себе за те, що погодилася поїхати на море без Петра, адже вперше на стільки часу розлучилася з коханим. “Як могла піддатися на провокації лютої Ольги Іванівни? Чому не відстояла свою думку і не залишилася в місті? Що придумала на цей раз свекруха?” Аж на ранок наступного дня мама зателефонувала Ірині й сумним, холодним голосом повідомила доньці:

– Ти відпочивай, ні про що не хвилюйся. Живий-здоровий твій Петро. – Мамо, де він? Що з ним? Що з твоїм голосом? – А навіщо тебе зараз турбувати? На відстані такій? Не заслуговуєш ти на таку новину… –Мамо, – Ірина плакала і благала, – скажи, у чому справа? Ти мучиш мене. – Не скажу. Я рятую тебе, доню. Кажу одне, твій чоловік живий і здоровий, а про все решту дізнаєшся, як приїдеш… Тоді й вирішуватимеш, як чинити далі… Тільки от як повертатимешся, то до нас одразу їдь, ми тобі усе з батьком розкажемо… Як тільки зателефонувала Ірина, її батьки відразу поїхали до Петра.

У вікнах квартири світилося, отже, він був удома. Щоправда, подальша зустріч не дуже втішила тещу та тестя. У квартирі, де лишень шість днів тому господарювала їхня донька, походжала незнайома білявка в легенькому халатику, на кухні поралася свекруха Ольга Іванівна. Появі Ірининих батьків здивувався лише Петро, навіть зам’явся та почервонів, а Ольга Іванівна, навпаки, ніби чекала, що теща з тестем сьогодні завітають. Мовчанка, яка запала між ними, тривала недовго. Її порушила Іринина свекруха.

Як школярів, усіх посадовила на дивані, сама сіла навпроти та розпочала свій монолог: – Колись, у студентські роки, я дуже сильно кохала одного хлопця. Я страждала, писала йому листи-зізнання, стежила та спостерігала за ним. Але він, на жаль, не звертав на мене жодної уваги. У нього була красива дівчина, я його не цікавила. Проте нічого зі собою вдіяти не змогла і продовжувала любити його аж до останнього курсу. А він і не підозрював про моє існування, мої листи викидав, вважаючи, що це злі розіграші приятелів. Коли я намагалася познайомитися з ним, він лише усміхався і навіть не зупинявся, аби вислухати мене.

Я втрачала останні надії та віру. Тому наважилася на жахливий крок. Домовилася із другом хлопця, якого кохала, щоб він мене з ним познайомив. Той погодився, але зажадав, аби я розрахувалася за надану послугу. Я була згідна на все… Тому й переспала з ним, щоб, нарешті, втілити в життя свою мрію. Проте друг обманув мене і наступного дня, коли я прийшла знайомитися з коханим, виставив за поріг кімнати в гуртожитку. Відтоді я зненавиділа увесь світ.

Особливо хлопця, якого кохала, і дівчину, якій він дарував свою любов, замість того, щоб бути щасливим зі мною. А ще зненавиділа друга, який так осоромив мене і від якого я через дев’ять місяців народила сина Петра… Уявіть моє здивування, коли з плином десятків літ мій син закохався в доньку чоловіка, якого я так палко кохала і жадала у студентські роки, в доньку тієї суперниці, яка була щасливою з хлопцем моєї мрії… Я довго складала план помсти. І, нарешті, вирішила, що ваша донька не зробить мого сина щасливим.

Так само, як свого часу не зробив мене щасливою хлопець моєї мрії. Три місяці тому я познайомила тебе, мій синку, з Вікторією, – Ольга Іванівна уже зверталася до сина Петра і демонстративно показала на незнайомку у ванному халаті… – Стерво, – зронила Іринина мама, не в силах дослуховувати історію збожеволілої свекрухи… Батько Ірини взагалі не одразу збагнув, що верзе Ольга Іванівна і лише коли з глибин пам’яті виринула скромна дівчинка у синій сукенці, яка так часто пильнувала за ним біля входу у гуртожиток, яка майже щодня сиділа в їдальні за сусіднім столом, і про яку йому часто розповідали приятелі, лише тоді усе зрозумів. І озлоблений піднявся вслід за своєю дружиною, не готовий дослухати до кінця цей жахливий монолог… *** Ірина з відпочинку повернулася завчасно.

Як і просили батьки, приїхали з дітьми до них. Від мами і тата довідалася про нерозділене кохання свекрухи, про її злісну помсту і про зраду чоловіка Петра. Вона розуміла, що син, який обожнював свою матір, потрапив під її ганебний вплив, але ніяк не могла оправдати Петра. Чому ж він пішов на зраду і проміняв Ірину та дітей на іншу жінку, з якою його познайомила мати. Як би там не було, Ірина не пробачила Петрові, хоча він довго і пристрасно просив прощення.

Вислухавши історію своєї матері, чоловік відвернувся від неї і, нарешті, усвідомив, що Ірина не обманювала, коли розповідала про злі наміри свекрухи. Але було вже запізно… Довго Ірина оговтувалася від розчарування, яке спіткало її. А через п’ять років вдруге вийшла заміж – її діти потребували батька. Зі свекрухою Ірині пощастило, нею виявилася хороша, розумна вчителька-пенсіонерка.

А ще через декілька років Ірина випадково дізналася, що її колишня свекруха Ольга Іванівна потрапила до божевільні. Ірина не засуджувала її… І не зловтішалася… Їй хотілося якнайшвидше забути все. І хоча в серці залишався болючий слід від минулих зрад та образ, все ж таки життя тривало… Донька суперниці має право бути щасливою…

Тетяна Новацька