Поїхала в Німеччину, щоб… помити чоловікові ноги

– Васько, Васько, – шарпала дочку-одиначку за поли камізельки мати, – ховайся в кучу, знову нечестивці по хатах ходять, у ту кляту Германію забирають. Я онучами тебе закидаю, може, не знайдуть.

Відколи Іванка, Василининого чоловіка, забрали в Німеччину, вона сплакалася, як весняна сльота. Жодного дня не минуло, щоб подушки не доводилося сушити. І в кого молодичка така жалісна вдалася? А тепер, видно, і її черга настала. Втім, послухавши матір, Василина забилася в кучу під піччю і навіть дихати боялася. Німецькі солдати походили по дворі, заглянули в кожну шпарину в хаті, допитуючись у Юхимки, де її донька. Та, зціпивши зуби, мовчала, готова й кулю прийняти. І вже зібралися покинути господарку, як поліцай Степан Жадан із їхнього ж села витягнув за коси з хати розхристану Ваську, котра щосили відбивалася від нього.

– Ось воно, це паскудне дівчисько! Думало, не знайду.

ххх

Цілу дорогу до Німеччини Василина не стулила очей. Усе думала, куди потрапить, що, може, доля дозволить їй знайти коханого чоловіка Іванка, з яким побралися перед самісінькою війною і якого разом з іншими сільськими парубками загнали у товарний вагон і повезли на захід. Два роки від нього не було навіть звісточки. Ніхто не знає, чи живий, чи вже й кісточок його не збереш.

Чужина зустріла дівчину акуратними, добротно облаштованими садибами, садками, хорошими дорогами та незрозумілою мовою. Господиня оглянула дівчат-невільниць і розподілила, до якої роботи кого приставити. Василині дісталось дивитися за вівцями. Вранці вона виганяла їх на пашу, а ввечері повертала в кошару. Звикла старанно працювати, вона й тут виділялася серед інших, тож відразу приглянулася фрау. А оскільки до хазяйського будинку Ваську не підпускали й близько, то наказ німкені навідатися ввечері до сходів, що вели в дім, налякали жінку до смерті.

– Коли приїде господар, нагрієш води і помиєш йому ноги, – наказала фрау наймичці.

Та тільки кивнула головою. А коли почула брязкіт брички біля воріт, кинулася шукати потрібний посуд. Не підводячи очей, розбавила гарячу воду і заходилася майже навколішки мити господареві ноги. Від страху не насмілилася хоч оком глянути на пана, від якого, можливо, залежало її життя.

– Три міцніше, Васько, міцніше, – почула поверх голови і ледве не зомліла. Перед нею сидів її законний чоловік Іван, якого можна було відразу й не впізнати, бо добряче наїв щоки на німецьких харчах.

З несподіванки не могла вичавити з себе й слова, тільки ручаї сліз покотилися по щоках. От як довелося зустрітися! Хто б міг подумати!

– Ти, Васько, ні пари з вуст, бо обом нам кінець, – пригрозив Іван законній жоні, яку давно зрадив з німкенею.

А що вона могла, проста поліська невільниця, проти поважної пані з гектарами полів та заводом! Навіть у чоловіка не запитала, як він опинився в такому статусі.

ххх

– І чого та служниця постійно плаче? – нахилилася фрау, щоб обняти Івана. – Чого їй бракує? Сита, в теплі-добрі...

– Хто знає, – відповів Іван, відводячи погляд.

– То ж із твоєї батьківщини жінка, кому, як не тобі, знати, – бурчала.

І тільки коли намірилася відшмагати Ваську, якщо та знову розпускатиме по закутках нюні, Іван зізнався, що і є причиною тих сліз. Фрау довго роздумувала і врешті-решт покликала Василину до себе в кімнату.

– Твій чоловік давно загинув на чужині, а то мій муж, – тицьнула пальцем в Івана, у якого аж жижки трусилися від страху. – А тепер геть із маєтку! Документи тобі підготую сама.

ххх

Як опинилася за лінією фронту, Василина не тямить і досі. Якими чагарниками доводилося ховатися від обстрілів, один Господь знає. Не розрізняла, де німці, а де свої. Тільки повернулася додому без cкоринки хліба в торбині. Зате зі згортком матерії від фрау, яким чужинка, видно, хотіла відкупитися за гріх, відібравши в суперниці чоловіка. Та тканина й досі лежить у кухні.

Стара, як груша в саду, Васька нині вже й сказати не може, чи болять їй рани, заподіяні війною, чи затягнуло їх, наче льодом ріку. А так усе згадує та й згадує свого Іванка: чи живий ще, чи не гризе його совість, якщо так швидко забув ту, якій присягався перед вівтарем. «Та дарма, Бог йому суддя», – відмахується від споминів Василина, і свіжі квасолини зі стручка знову сиплються у відерце.