Рівненський професійний ліцей:

Про минуле і сьогодення, традиції, новаторство та перспективи розвитку навчального закладу - в розмові з директором Рівненського професійного ліцею Володимиром ПАЧЕБУЛОЮ (на фото). Близько чотирьох десятків років свого життя присвятив він натхненній праці в системі професійно-технічної освіти в місті Находка Приморського краю (Російська Федерація), в ряді профтехучилищ Рівненщини та за кордоном - три роки в Республіці Нікарагуа.

«Ослаблена профтехосвіта – легка здобич для тих, хто прагне її зруйнувати»

- Володимире Йосиповичу, як Ви сприйняли реформу в системі профтехосвіти та яке Ваше ставлення до того, що майже всі училища стали вищими?

- Я ставлюся до цього неод­нозначно, тому що раніше система профтехосвіти була єдиною, а нинішній поділ на структурні одиниці вищого та нижчого класу лише підриває її цілісність і стабільність. Відтак вона стає більш вразливою до несприятливих чинників, з якими їй доводиться взаємодіяти. Ослаблена профтехосвіта - легка здобич для тих, хто прагне її зруйнувати. На мій погляд, поява у навчальних закладів нових статусів не приведе до поліпшення рівня освіти та якості знань, які отримують учні. Для прикладу можемо згадати, що в СРСР було Московське вище технічне училище імені Баумана. Попри те, що цей навчальний заклад мав статус училища, він вважався найкращим технічним вузом у Радянському Союзі. І навпаки, якщо ми зараз назвемо якесь училище університетом, то чи стануться від того якісь суттєві зміни? Звісно, що ні. Якщо говорити безпосередньо про освітні реформи, то, на мою думку, вони не достатньо продумані. Якщо детальніше, то останні п’ять років ведеться розмова про державні стандарти підготовки робітників. Існує таке поняття, як поетапна підготовка: спочатку учня готують на ІІ розряд, через певний навчальний курс - на ІІІ-й, потім - на ІV-й. Фактично, навчальний процес розділений на три, а інколи - як у вищих училищах, де готують робітників V розряду - на чотири рівні. На моє переконання, у профтехучилищах дати таку високу робітничу кваліфікацію не реально. V розряд, як показник найвищого рівня професіоналізму робітника, можна здобути, наприклад, пропрацювавши на підприємстві років п’ять і закріпивши отримані в училищі знання професійними навиками. Тому хто б мені що не казав, а я не повірю в те, що закінчивши профтехучилище, можна здобути V розряд. Але державні стандарти розробляються самими навчальними закладами, і вони зацікавлені у збільшенні терміну навчання. В результаті виходить, що ми, нібито, готуємо кваліфікованих робітників, але чи відповідають вони тій кваліфікації - я не впевнений.

«Нині якість професійно-технічної освіти вища, ніж за радянських часів»

- Отже, на Ваш погляд, поетапна атестація не повністю відповідає нагальним потребам професійно-технічної освіти?

- Розглянемо це питання трошки глибше. Наприклад, учень отримав ІІ розряд, здав іспити і хоче влаштуватися на роботу. Роботодавця влаштовує його розряд, учня влаштовують умови роботодавця. Але ми не маємо права видати йому дип­лом, а чомусь видаємо посвідчення, хоча він уже є спеціалістом, середня освіта в нього також є. Тобто, ми мали б видати йому диплом з ІІ розрядом і нехай би він успішно влаштовувався на роботу. Але ж ні, ми кажемо йому: «Повертайся до нас, вчися на ІІІ розряд, потім через півроку - на ІV-й, тільки після цього отримаєш диплом». Сама ідея поетапної атестації правильна, адже основна мета професійно-технічних навчальних закладів - забезпечити роботодавця кваліфікованими працівниками. Але чомусь профтехзакладам не дали право видавати учню диплом, допоки він не закінчить повний курс навчання, навіть якщо для влаштування на роботу отримання ІІІ або ІV розряду не вимагається. Тому ідея поетапної атестації є правильною по суті, але не доведеною до логічного кінця.

- Раніше профтехучилища були закріплені за галузевими міністерствами. Мабуть, тоді було легше вирішувати питання фінансового забезпечення?

- Так, звичайно. В радянські часи я працював в училищі, яке було базовим навчальним закладом Міністерства меліорації і водного господарства УРСР. Тоді в нас не виникало труднощів з організацією практики для учнів. За ними приїздили автобуси із Запоріжжя та Дніп­ропетровська і забирали на практику з наступним працевлаштуванням в системі меліорації та водного господарства. Було кращим в ті часи і матеріальне забезпечення училища. Нашою надійною опорою була база у Львові, де ми могли брати в необхідній кількості матеріали для навчальних робіт. Ось ці основні проблеми вирішувалися тоді просто і безперешкодно. Але, якщо порівнювати якісні показники, то нині якість професійно-технічної освіти вища, ніж за радянських часів. Мабуть, тоді ми були більш ліниві, хоча і мали добре матеріально-фінансове забезпечення.

«Ліцей – єдиний в області заклад, що готує фахівців з металообробки»

- А в якому році сталися кардинальні зміни, які визначили глибоке реформування ПТУ-11?

- Такий поворот стався в 90-х роках. До 1990 року навчальний заклад готував спеціалістів з металообробки і направляв своїх випускників на практику на Харківський тракторний завод, Рівненський завод тракторних запчастин. Загалом, наші випуск­ники працювали на багатьох українських підприємствах металообробного профілю. Коли ж вони стали зменшувати свої виробничі потужності в 90-ті, а потім і взагалі припинили своє існування, потреба у фахівцях з металообробки різко зменшилася. Станом на сьогодні наш ліцей - єдиний в області заклад, що готує таких фахівців, і то тільки одна група. Можете уявити, наскільки мізерні зараз потреби в них.

Зрозуміло, що з огляду на ситуацію, яка склалася в 90-ті, ми змушені були перейти на багатопрофільну підготовку. Перед нами постало питання, які професії вводити, які з них найбільш потрібні на ринку праці. Передусім зауважу, що ми не відмовилися від робітничих професій: ліцензували електриків, електрогазозварників, слюсарів з ремонту автомобілів, водіїв автотранспортних засобів категорії «В», верстатників широкого профілю, електромонтерів з ремонту та обслуговування електроустаткування, тобто найбільш актуальні професії.

Але разом з тим ми розуміли, що крім хлопців є ще й дівчата. Я сам родом з села і знаю наскільки гостро стоїть питання у сільських родинах - куди віддати свою доньку після закінчення школи на навчання. У дівчат, як правило, менший вибір, ніж у хлопців у цьому відношенні. І вибір цей обмежується швейним чи торговим училищами. Тому ми, прагнучи хоч трохи розширити цей скромний вибір, відкрили для дівчат перукарську спеціальність: готуємо перукарів-манікюрниць та перукарів-візажистів. Причому, у зв’язку з великою кількістю бажаючих, на ці професії завжди конкурсний відбір.

Це дуже добре, що в нашому закладі навчаються і дівчата, - адже у хлопців є стимул проявляти себе в кращу сторону, коли поруч такі музи надихають їх на нові здобутки. Так само і дівчата проявляють себе в навчальному процесі краще, навчаючись разом із хлопцями, ніж якби вони навчалися самі. Ідеальний варіант при розподілі «хлопці-дівчата» - це 50 на 50. Саме таке співвідношення сильної статі та прекрасної половини людства зараз у нашому ліцеї. Саме завдяки цьому, вважаю, за останні 10 років у нас відсутні проблеми з дисципліною.

«Передусім задовольнити кадрові проблеми роботодавців Рівного»

- У ліцею налагоджені зв’язки з потенційними роботодавцями?

- У нас укладені договори з великими рівненськими підприємствами - «Рівнеазотом» і Рівненським заводом високовольтної апаратури. РЗВА - єдине підприємство з базових, для задоволення кадрових потреб якого, власне, і був створений наш навчальний заклад. З ним ми і зараз підтримуємо тісні зв’язки. Навіть сьогодні 12 елект­риків проходять там виробничу практику. На «Рівнеазоті» були на практиці зварники. Тобто, з потужними підприємствами в нас нормальні відносини. Але виникають і певні проблеми. Підприємства звертаються до нас за підготовленими робітниками, а ми не можемо забезпечити їхні заявки. Якось не склалася у нас із роботодавцями практика підготовки фахівців за попередніми угодами.

Так, цього року подало заявку на двох токарів Управління малої механізації. У зв’язку з тим, що токарі готуються за індивідуальними угодами, ми не могли скасувати їх, внаслідок чого УММ не отримало потрібних підприємству фахівців. Також звернулись до нас зі Здолбунівського локомотивного депо - їм також були потрібні два токарі. Аналогічна ситуація: зі Здолбунівського району в ліцеї навчався один учень - і той проходив практику на РЗВА. Виходить, що через відсутність попередніх замовлень роботодавців на підготовку необхідних кадрів ми не можемо готувати їх на перспективу.

Зараз у ліцеї почалася вступна компанія. Як правило, ми приймаємо на навчання під ті договори, які у нас є. Це - дрібні підприємства, фізичні особи-підприємці. Крім того, учні часом уже самі приходять із тристоронніми угодами: тобто, роботодавець, батько і навчальний заклад. Отже, є певна колізія, зумовлена відсутністю чіткого планування потреб ринку праці та бажанням молодих фахівців працювати там, де краще, особ­ливо за кордоном.

Ось буквально на цьому тижні ми три дні проводили зустрічі з місцевими роботодавцями з однією метою - отримати, оскільки ліцей фінансується з міського бюджету, попередні заявки на підготовку робітників для підприємств міста. Так, у нас торік навчалися 56 учнів із Хмельницької області. Звичайно, з державної точки зору не важливо, де майбутні фахівці здобудуть гарантовану державою професійну освіту і після цього працюватимуть - у Рівному чи Хмельницькому, аби тільки в Україні. З точки зору міської влади Рівне зацікавлене в тому, аби вивчені за кошти міського бюджету випускники залишилися працювати і платили податки в нашому місті, а не в Хмельницькому.

- До речі, скільки триває загальний курс навчання в ліцеї?

- Є професії, яким навчаються один рік, а є і такі, яким навчаються півтора року. Ми приймаємо на навчання учнів, які закінчили 11 класів і вже визначилися й точно знають, яку спеціальність обрати. Така підготовка є набагато рентабельнішою, оскільки так готувати робітників значно дешевше, ніж брати на навчання випускників дев’ятих класів, - адже всього за рік-півтора держава отримає висококваліфікованого працівника.

«Навчальний процес

і техніка для навчання – в ногу з прогресом»

- Розкажіть, будь ласка, ­Володимире Йосиповичу, про матеріально-технічну базу ліцею.

- Матеріально-технічне забезпечення є чи не найгострішою проблемою, мабуть, переважної частини навчальних закладів, які раніше фінансувалися з державного чи навіть міського бюджету. Так, металообробні верстати, на яких здобувають професійні навики наші учні, експлуатуються вже понад 40 років. Зрозуміло, що виготовляти точні деталі на такому устаткуванні вже не можна. Що стосується інших професій - ситуація аналогічна. Наприклад, слюсарів з ремонту автомобілів ми навчаємо на базі «ГАЗонів», «Москвичів», «Жигулів» замість того, щоб вивчати «Фольксваген», «Мерседес», «Ауді» тощо.

- Можливо, Ви зверталися до місцевих підприємств із проханням допомогти ліцею в матеріальному забезпеченні навчального процесу?

- Так, були такі прохання. Наприклад, торік ми звернулися на «Рівнеазот». Керівництво підприємства відгукнулося і прислало нам матеріалів для проведення уроків виробничого навчання на дві з лишком тисячі гривень. Ми розуміємо, що для підготовки висококваліфікованих робітників навчальний процес і техніка для навчання мають іти в ногу з прогресом. Запорукою того повинна стати новітня технічна база. Незабаром, в умовах використання альтернативних джерел енергії, в Україні зросте кількість віт­рових електростанцій, бо це відновлювальні джерела енергії. Тому ліцей має заздалегідь потурбуватись про те, щоб нам було на чому навчати майбутніх фахівців. Цього року ми сподівалися поліпшити матеріально-технічну базу для електриків - долучилися до проекту, фінансованого Європейським Союзом. Планували оснастити полігон трансформаторною підстанцією та вітровою електростанцією, щоб учні могли навчатися на сучасному обладнанні. Проте в результаті несприятливих обставин нас вилучили з цього проекту. Тож тепер своїми силами облаштовуємо навчальний полігон для зварників.

- Зараз багато керівників професійно-технічних навчальних закладів скаржаться на різке погіршення фінансування профтехосвіти в умовах децентралізації державного управління і фінансування. Ліцей відчув ці негаразди?

- Якщо порівняти фінансування у 2015 році з державного бюджету і в цьому році - з міського, то повинен сказати, що зараз ситуація краще. Торік нам катастрофічно не вистачало грошей на заробітну плату. Були змушені частину коштів, зароблених завдяки виробничій діяльності, спрямувати на індексацію заробітної плати. Кошторис цього року дозволяє нормально фінансувати заробітну плату та витрати на придбання матеріалів, які необхідні для навчальних потреб.

«Наш учень із ІІ розрядом переміг суперників-киян

із ІІІ та IV розрядом»

- Здобутки учнів ліцею в обласних і всеукраїнських конкурсах професійної майстерності, напевне, є ще одним переконливим аргументом, який свідчить про високий рівень фахової підготовки випускників навчального закладу?

- Безперечно. Наші учні беруть участь у міських, обласних та всеукраїнських оглядах, конкурсах і змаганнях, де займають призові місця. В цьому році ліцеїсти взяли участь у конкурсах обласного і державного рівня за двома професіями. В обласному конкурсі наш ліцеїст здобув третє місце серед електрозварників, а в республіканському конкурсі верстатників представник ліцею зайняв п’яте місце з 18 учасників, що дає право на отримання президентської стипендії. Як на мене, це не просто хороший, а дуже хороший результат. Він не тільки підтверджує високу репутацію нашого навчального закладу, а й служить найкращим прикладом для інших учнів, є для них своєрідним еталоном, якому треба прагнути відповідати, а отже, і навчатися старанніше.

Що примітно: єдиний президентський стипендіат ліцею Юрій Романович, яким ми всі дуже пишаємося, прийшовши до нас на навчання торік у вересні, ще не провчився і року, як за підсумками етапної атестації захистив ІІ розряд і став призером конкурсу з професійної майстерності серед учнів професійно-технічних училищ, що готують фахівців протягом трьох-чотирьох років. У ліцеї ж учні навчаються на IV розряд півтора року. Нас приємно вразило, що наш учень із ІІ розрядом став призером конкурсу, перемігши суперників-киян із ІІІ та IV розрядом.

Ліцеїсти не тільки сумлінно навчаються, вони ще й активно займаються спортом. Зокрема, за підсумками обласної спартакіади серед закладів системи профтехосвіти з 15 видів спорту, наш ліцей торік був другим, а в цьому році - першим. Працюють також гуртки художньої самодіяльності. Намагаємося, щоб діти не тільки вчилися, а ще й цікаво проводили дозвілля. Виховуємо їх у патріотичному дусі. Днями дівчата закінчили фарбувати в кольори національної сиимволіки України огородження мосту, що на Млинівській. Позаминулого року таку акцію здійснили рівненські студенти.

«Низькі зарплати зовсім не стимулюють викладачів до саморозвитку»

- Розкажіть трошки про професійний потенціал Вашого педагогічного колективу.

- Мені б хотілося заявити, що в нас найсильніший педагогічний колектив, але мушу розчарувати. Звичайно, в нас є спеціалісти, які працюють вже багато років і дійшли до максимального рівня кваліфікації. Але нові кадри, які поповнюють наш колектив, не готові працювати так самовіддано і професійно, як їхні попередники, через низькі зарплати, які зовсім не стимулюють викладачів до саморозвитку. Ні в якому разі не хочу сказати, що викладачі погані й не здібні - це не так. Вони підвищують свою кваліфікацію на великих підприємствах і курсах педагогічної майстерності в інститутах післядипломної освіти. Але зарплати настільки непривабливі, що кваліфіковані викладачі звільняються і влаштовуються десь на кращу роботу або навіть виїжджають за кордон.

- Деякі чиновники вважають, що можна знайти резерви для підвищення зарплати в системі профтехосвіти, скоротивши всіх викладачів-пенсіонерів. Але ж так можна все розвалити…

- Нічого не розвалиться. Я сам уже майже пенсіонер і розумію, що на моє місце прийде незабаром хтось інший, можливо, ще й кращий, ніж я. Тому не треба думати, що всі незамінні, - незамінних людей немає. Просто є унікальні люди, які навіть на заслуженому відпочинку не уявляють себе поза роботою. У нас є кілька працівників-пенсіонерів. Наприклад, нашому інструктору з водіння вже 72 рік. Він нас влаштовує, медичних протипоказань до роботи не має. Тож я не бачу ніяких перешкод у тому, щоб людина пенсійного віку, яка відповідає всім професійним вимогам, працювала в ліцеї.

- Володимире Йосиповичу, які найближчі плани збираєтеся реалізувати після відзначення піввікового ювілею навчального закладу?

- Зараз ми розкидали дві кімнати для приготування їжі, хочемо замість них облаштувати сучасні кухні. Вже зробили кабінет охорони праці. Будуємо полігон для зварників. На черзі - оновлення перукарської майстерні № 1. Тобто, межі для вдосконалення навчального процесу не існує. Але чи встигну все зробити, сказати важко - кожного року доводиться вирішувати все нові й нові проблеми.

- Ваші побажання викладачам та учням ліцею.

- Своєму колективу хотів би побажати, як у Латинській Америці, - в них більш приземлені побажання: «Здоров’я, грошей та кохання». І, звичайно, нехай завжди вас супроводжують у житті віра, надія, натхнення та підтримка родини.