Те, що написано на небесах, жодна людина не зможе змінити

Про такі стосунки сестри і брата годі було мріяти. Мені заздрили подруги, а я його ще з дитинства обожнювала й любила. Так ми й росли — найкращими друзями.

Зміни за собою почала помічати вже підлітком. Коли в Олега з’явилося перше кохання і він став більше проводити часу з дівчиною, я стала панікувати, ревнувати. Старалася себе заспокоїти — та все було даремно. Не могла спати вночі, не могла їсти. Вже згодом зрозуміла — це через моє кохання до брата. Зітхнула з полегшенням, коли він врешті розійшовся з нею. Бачила, що це мучить таку дорогу мені людину, однак раділа, що все сталося саме так, як мені хотілося. А потім були знову дівчата і знову мої безсонні ночі. Пробувала не думати про це. Пробувала зустрічатися з хлопцями, будувати якісь свої, особисті стосунки. Та нічого не виходило. А Олег ніби розумів, що коїться, бо почав віддалятися від мене. Врешті, я зі своїм почуттям почувалася покинутою, не знала, що зробила не так.

Він вступив до столичного і вишу, а я лишилася вдома. Цей час пішов мені на користь.

Якщо спочатку дуже сумувала, то згодом у мене з’явилися якийсь власний простір, подруги, захоплення. Ніби нарешті почала жити своїм, а не братовим життям. Проте кожного разу, коли він приїжджав додому, мене на кілька днів наче вибивало з колії. Ось так і минали мої шкільні роки.

Після закінчення школи постало питання вибору вишу, професії, майбутнього міста, де навчатимусь. Батьки наполягли, аби була якомога ближче до Олега. І скільки не опиралася, вийшло так, як сказали вони. Тож ми знову з ним дуже зблизилися. Він перезнайомив мене зі своїми друзями, показував місто, радив та опікав.

Одного разу на одній із вечірок, випивши зайвого, ми йшли вечірнім містом до гуртожитку. Олег притримував мене за руку, а я пригорнулася та… поцілувала його. Він відштовхнув від себе, вигукнувши, що я таке роблю? Навіщо це потрібно було і так далі. Просила заспокоїтися, щось говорила про свої почуття, пробувала наздогнати його, та він навіть не глянув у мій бік. Наступного дня підійшов і спокійно сказав, що постарається забути про той мій вчинок. Я ж думала, що на цьому й закінчиться уся ця неприємна історія. Але згодом зрозуміла — то був лише початок.

Олег віддалявся від мене. Вже не запрошував до своєї компанії, не заходив до мене після пар. У мене почалася депресія, не могла я радіти життю. Не хотіла їсти, цілими днями сиділа в кімнаті. Навчання пішло нанівець, і якби не допомога моєї подруги, мене вигнали б з інституту. Вона майже силоміць відвела мене до психолога, де й почалися сеанси. Ми крок за кроком обговорювали мої проблеми та емоції. Я почала відслідковувати, звідки вони беруться та чому з’являються. І ніби все розуміла, але серце мало на це власну думку та бажання.

Найгірше стало, коли Олег почав готуватисядо одруження.

Та час лікує… Минуло три роки, як брат із сім’єю переїхав до Америки. Я потрохи відходила від драми й пробувала жити. Там у нього склалася досить успішна кар’єра, проте з дружиною стосунки не клеїлися. Все це стало результатом того, що братик потрапив в аварію. Лікарі боролися за життя, а ми з батьками, приїхавши до нього, молилися, аби все вдалося. Одного дня медики сказали, що потрібне переливання крові, а для цього має бути кров однієї групи, відповідно, когось із рідних. Ми одразу ж пішли здавати аналізи. Та яким шоком стало для мене те, що жоден із нас не міг бути донором.

— Як таке можливо? — обурювалася я. — Ви неправильно визначили нашу групу.

І я ще сварилася б та кричала у паніці, аж тут мама легенько взяла мене за лікоть і відвела убік. Те, що почула наступної миті, мене шокувало та увігнало у справжній ступор.

— Він — не твій рідний брат, — пошепки сказала мама. — Не хотіли ранити ані тебе, ані його. Але так уже склалася доля. Ми колись розповідали вам, що приїхали зі Східної України. Так-от, там були наші домівки, наше життя, друзі, рідні. Один із найкращих друзів твого батька якраз забирав із пологового свою дружину з немовлям. На жаль, відчути радість батьківства вони так і не змогли. Водій фури вилетів на смугу зустрічного руху… Усі, крім Олега, загинули. Опісля ми забрали дитину до себе. А через п ’ять років народилася ти. Ми раділи, що ви так гарно зуміли по-розумітися. І не хотіли тривожити цим нікого з вас.

У мене земля пішла з-під ніг. Я дивилася на маму, а очі наповнювалися сльозами. Після цього в мене ніби відкрилося друге дихання. Уже серед друзів в Америці знайшла донора для Олега, сама його виходжувала і сиділа біля нього в палаті. Тепер знала точно — це мій коханий чоловік і відтепер не зможу його відпустити. Мій уже зведений брат одужував, а я не знала, як почати розмову. Була переконана: він повинен знати правду. Врешті, від цього залежало й наше майбутнє.

На допомогу прийшла мама. Вона вибрала час і все йому розповіла.

Олег мужньо все вислухав. А вже за три тижні, коли його виписали з лікарні, ми летіли в Україну, а потім і на його малу батьківщину. Він хотів побувати на могилі батьків.

Відтоді минуло більш ніж півроку. Ми живемо в Україні, відкриваємо власну фірму. Тепер я його законна дружина, а мій чоловік обнімає мене і шепоче на вухо, як довго він мене шукав.